Сучасні наукові дані про виникнення релігії

Були суперечності й щодо територіальної сфери впли¬ву обох церков.

У середині XI ст. ця боротьба переросла в гострий кон¬флікт, який завершився тим, що посланець Папи Льва IX кардинал Гумберт 16 липня 1054 р. піддав анафемі візан¬тійського патріарха Михаїла Керуларія. У відповідь со¬бор візантійських єпископів оголосив анафему папським посланцям, звинуватив Рим у тому, що він перекрутив Си¬мвол віри, коли прийняв постанову Вахенського собору (809 р.) про філіокве.

Так стався поділ християнства на Західну (Римську) церкву, яка пізніше стала зватися католицькою (грец. каіЬоіікоб — загальний, вселенський) і Східну (Констан-

тинопольську), що стала іменуватися згодом православ¬ною (лат. — ортодоксальний).

Розкол (схизма — грец. сЬізта) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізова¬ної влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі рим¬ських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква бу¬ла політично незалежнішою та централізованішою. Особ¬ливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній дог¬матиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які сто¬літтями існували між християнськими церквами.

У XVI ст. стався ще один великий церковний розкол, коли у Західній Європі в процесі Реформації від католи¬цизму відокремилися протестантські церкви. Так у хрис¬тиянстві виникли три основні течії: православ'я, католи¬цизм і протестантизм.Багато священнослужителів і мирян вважають ці роз¬коли історичною недоречністю. Саме на цих засадах ви¬ник на початку XX ст. екуменічний рух (грец. оікитепе — заселена земля, світ), метою якого є об'єднання християн¬ських церков, він має багато своїх прихильників серед про¬тестантів, православних, католиків. У 1995 р. підтримав його і Папа Іоанн Павло II. Екуменізм є метою діяльності Всесвітньої Ради Церков, штаб-квартира якої знаходить¬ся в Женеві (Швейцарія). До її складу входить понад 320 християнських об'єднань.

Водночас існують потужні антиекуміністичні традиції (Руська православна церква).

Особливості календаря християнських свят

Загалом календар християнських свят пов'язаний з християнським літочисленням, яке бере свій початок від народження Христа, дату якого приблизно 525 р. обчис¬лив римський чернець Діонісій Малий. Воно запровадже¬не більшістю європейських країн у XVI ст. замість літо¬числення від «створення світу».

Християнське літочислення здійснювалося тривалий час за юліанським календарем (старий стиль). Він був запрова¬джений у 46 р. до н.е. римським полководцем, державним діячем Юлієм Цезарем, а в 325 р. затверджений на Нікейському соборі. В основу його було покладено сонячний рік тривалістю 365,25 доби, тому кожного четвертого (високосно¬го) року в лютому слід додавати 29-й день. Таке літочислен¬ня виявилося не зовсім точним, бо Земля обертається навко¬ло осі на 11 хв. 14 с. менше, ніж за 365,25 доби. Впродовж століть така різниця в астрономічному часі становила до 10 діб. З огляду на це Папа Римський Григорій ХІП наказав скоригувати календарне числення на 10 днів наперед. А для компенсації майбутніх відхилень кожний сотий рік, навіть якщо він і високосний, повинен мати 365 днів. Тому кожних 100 років Юліанський календар відстає від Григоріанського на 1 день. Натепер їх набігло 13.

Більшість православних церков календарі свят скла¬дає за юліанським календарем, католики — за григоріан¬ським. Дотепер дискутується проблема єдиного календаря.

Християнське віровчення

Основні догмати — положення християнського віро¬вчення, які складалися протягом багатьох століть, сформу¬льовані у Біблії та постановах християнських вселенських соборів. їхня сутність викладена у 12 пунктах Символу ві¬ри, прийнятого на Нікейському (325 р.) та Антіохійському (381 р.) Вселенських соборах.