Економічні та політичні переміни у країнах Балтії в 1990-х, поч. 2000-х рр

Естонські порти за своїми можливостями поступаються портам сусідніх держав, проте в останні роки на північному сході країни, на додаток до діючих портів Таллінна та Пярну, будується новий нафтовий порт, який буде спроможний переробляти протягом року до 700 тис. т темних нафтопродуктів та продуктів місцевого сланцевого виробництва. Планується також спорудження нафтових терміналів у портах Мууга та Коплі. Експерти вважають, що Естонія у балтійському транзиті може перебрати на себе головні обсяги коротких та незначних за тоннажем морських перевезень [5, 38].

Таким чином, усі три прибалтійські держави, орієнтуючи головні вектори економічної стратегії розвитку на Захід, спромоглися не втратити, а навпаки, збільшити свої транзитні можливості й у повному обсязі використати переваги свого геополітичного розташування для збереження та розвитку економічних зв’язків з Росією. І це здійснено за умов неприхованої послідовної реалізації країнами Балтії планів приєднання у майбутньому до європейських та євроатлантичних структур безпеки і рішучої негативної реакції Москви на такий розвиток подій.

Росія дуже хворобливо ставиться до втрати колишніх переваг своєї військово-політичної присутності на Балтиці.

У російських елітних колах факт незалежності трьох прибалтійських країн сприймається як результат тимчасової слабкості Росії, а Прибалтика розглядається загалом як тимчасово втрачена частина колишньої Російської імперії, а потім і Радянського Союзу. Теза про втрату «великих завоювань Петра І» та повернення у допетровську епоху постійно виникає у зв’язку з тими чи іншими проблемами взаємин Росії з колишніми прибалтійськими республіками СРСР. Московські стратеги пам’ятають, що за часів існування Союзу та Варшавського договору вони разом контролювали третину узбережжя всього Балтійського моря і що Росії на кінець ХХ ст. залишилась лише п’ятнадцята частка тих колишніх можливостей.

Росія втратила майже 80% військово-морських баз і пунктів базування флоту, значну частину військової інфраструктури – аеродромів, об’єктів протиповітряної оборони (ППО) та систем попередження про ракетний напад (СПРН), 60% судноремонтних та суднобудівних заводів. Майже вдвоє порівняно з 1986 р. скоротилася чисельність особового складу Балтійського флоту і втроє – кораблів та літаків морської авіації [8, 24]. Саме тому рух країн Балтії до західних військово-політичних структур сприймається Росією як пряма загроза її національній безпеці та відверте зазіхання на останній атрибут великої держави – її військову могутність.

Росія не одразу сформулювала свою стратегію поведінки стосовно трьох прибалтійських країн. Але вже у 1997 р. з’явився документ, який визначив концептуальні підходи Кремля в сценаріях подальшого розвитку відносин з Латвією, Литвою та Естонією. МЗС РФ 13 лютого 1997 р. дало з цього приводу пояснення, в якому зв’язки з країнами Балтії визначалися як такі, що «мають виняткове значення для Росії»; зазначалось також, що відносини з Естонією та Латвією загнано в кут, з якого може їх вивести лише добра воля обох або однієї із сторін. Москва наголосила на тому, що її стратегічні цілі в регіоні полягають у «створенні конструктивної моделі стосунків» із сусідами на засадах «врахування взаємних інтересів» сторін. Вона також заявила, що не замикатиметься на двосторонніх стосунках з прибалтійцями і готова «максимально широко використовувати» міжнародні структури – ООН, Європейський союз, ОБСЄ, Раду Європи та Раду держав Балтійського моря. Росія також підтвердила свою відмову від застосування силових чи примусових заходів щодо трьох прибалтійських країн.Намагаючись запропонувати прибалтійським країнам альтернативу їхньому прагненню вступити до НАТО, вже у 1994 р. РФ висунула ініціативу – укласти угоду з проблем безпеки у балтійському регіоні. Країни Балтії пропозицію відхилили. Нову спробу зробила Росія на переговорах з колишнім литовським президентом А. Бразаускасом у 1997 р. – йому було передано заяву президента РФ «Про гарантії безпеки країн Балтії та заходи зміцнення довіри у відносинах між ними і Росією». Документ було також надіслано дипломатичними каналами у Таллінн та Ригу. Посилаючись на невідповідність пропозицій Росії законодавству республік, президенти Литви, Латвії та Естонії на тристоронній зустрічі у Паланзі відхилили російські гарантії як неприйнятні. МЗС Росії почало готувати новий документ «Пакт регіональної безпеки та стабільності», який передбачав можливу участь усіх країн Північної Європи в регіональній структурі безпеки. Країни Балтії, так само як і Росія, зацікавлені у зміцненні регіональної стабільності та безпеки у регіоні, проте погляди політичних еліт в Росії та прибалтійських державах на те, яким чином слід досягати цієї мети, – діаметрально протилежні. З перших кроків незалежності Литва, Латвія та Естонія розглядають інтеграцію у натовські військові структури як основу своєї зовнішньополітичної діяльності. Ідея вступу до НАТО грунтується на широкій підтримці населення, вона не має супротивників серед впливових політичних сил у жодній з прибалтійських держав.

На вступ до НАТО офіційно подали заявки всі країни Балтії. Починаючи з 1992 р. вони беруть участь в роботі консультаційного форуму Західноєвропейського союзу, а з 1994 р. стали його асоційованими партнерами; постійно зростає їх участь у програмі «Партнерство заради миру».