Економічні та політичні переміни у країнах Балтії в 1990-х, поч. 2000-х рр

Складний період трансформації всіх сфер життя суспільства пережила і Латвія. Економічна реформа 1991-1995 рр. пройшла 4 етапи:

1-й (1991-1992 рр.) – лібералізація у всіх галузях народного господарства;

2-й (1992-1994 рр.) – досягнення економічної стабілізації;

3-й (1994-1995 рр.) – етап економічного розвитку;

4-й (з 1996 р.) – активна структурна реформа, поглиблення процесу стабілізації та зростання у всіх сферах економіки.

У 1998 р. приватизаційний процес в основному завершився. Приватний сектор уже в 1997 р. давав 60% всього ВВП – на 6% більше, ніж у 1996 р.; інфляція становила 7%; у секторі було зайнято 2/3 працюючого населення.

На думку експертів, сутність економічної політики Латвії полягає в тому, щоб максимально зменшити економічну залежність від Росії та водночас прив’язати себе до західних країн, передусім до ЕС, шляхом передачі їм стратегічних об’єктів власності (енергетика, залізниці, телекомунікаційні мережі тощо) та переорієнтації свого експорту.

За результатами 1997 р., вивезення товарів з Латвії до країн ЄС становило 48,9% загального обсягу експорту (до Росії експортувалось 21%), імпорт з країн Євросоюзу досяг 53,2% (з Росії – 15,4%). Німеччина вперше випередила РФ як торговельного партнера Латвії по імпорту. Зростають обсяги іноземних інвестицій в економіку країни. В лютому 1998 р. вони перевищили 1 млрд дол. США.

Привертає увагу досвід Латвії стосовно інтеграції до Євросоюзу. Початок її співробітництва з ЄС припадає на 1992 р. – у травні було підписано договір про торговельно-економічне співробітництво, того ж місяця Латвія стала членом Міжнародного валютного фонду, а через два роки, у липні 1994-го, було підписано Договір про вільну торгівлю між Євросоюзом і Латвією.

У жовтні 1995 р., заручившись згодою всіх політичних партій, представлених у парламенті, Латвія офіційно подала прохання про прийняття її до Європейського союзу.

Інтеграційні процеси після цього відчутно активізувалися. З ініціативи прем’єр-міністра було створено Інтеграційну раду, яка перебрала на себе організаційні функції і займалась визначенням головних напрямів діяльності. Практичну координацію інтеграційних заходів здійснювало спеціально створене Бюро європейської інтеграції, яке підпорядковувалось безпосередньо прем’єр-міністрові.

Певна консультативна допомога урядові Латвії у вигляді рекомендацій та пропозицій надавалась так званою Білою книгою (White paper). З урахуванням її конкретних питань до кожної країни-кандидата уряд Латвії доклав чималих зусиль, аби наблизити законодавство своєї країни до європейського, він також прийняв Програму інтеграції до ЄС, в якій, крім усього іншого, дається детальний перелік завдань, пов’язаних із прискоренням інтеграційного процесу [7].

В 1997 р. Латвія не потрапила до складу першої групи із 10 країн Центральної та Східної Європи – претендентів на вступ до ЄС. Та враховуючи зауваження європейської комісії, уряд країни розробив 51 короткострокове завдання, виконання яких дасть усі підстави Латвії претендувати на членство в ЄС у найближчій перспективі.

Незважаючи на певні труднощі на шляху європейської інтеграції, Латвія першою з країн Балтії 14 жовтня 1998 р. вступила до Світової організації торгівлі (СОТ) (статус наглядача ГАТТ – СОТ вона мала з вересня 1992 р.).

Та, мабуть, найскладнішими для Латвії виявились питання соціальної сфери. Маючи, за різними даними, від 43% до 48% некорінного населення на 3 млн громадян країни, уряд довго вагався в питанні надання «іммігрантам радянського періоду» прав громадянства – вбачалась у цьому потенційна загроза втрати національної самобутності і навіть суверенітету. Така позиція Литви викликала негативну реакцію Росії, яка почала кампанію захисту прав «співвітчизників» за кордоном. Москва неодноразово заявляла про те, що вона розглядає свої зв’язки з новими незалежними державами Балтії насамперед крізь призму їх ставлення до російськомовного населення. Починаючи з 1994 р. російсько-балтійські відносини розвивались під впливом цієї проблеми і мали періоди досить жорсткого політичного й економічного тиску передусім на Естонію та Литву з метою примусити їх до прийняття більш м’якого імміграційного законодавства.Значна сировинна та енергетична залежність Латвії від поставок з Росії (палива та кольорових металів – 90%, сировини для хімічної промисловості – 80%, електроенергії – 50% від загальних потреб) надає можливість російському урядові здійснювати ефективну політику економічного тиску. Колишній міністр економіки Латвії А. Сауспітіс оцінив наслідки втрат економіки від російських економічних санкцій, спрямованих на те, щоб примусити уряд Латвії змінити імміграційні закони, у 300 млн дол. США, або 60% держбюджету країни на 1998 р. [2, 29].