Економічні та політичні переміни у країнах Балтії в 1990-х, поч. 2000-х рр

Враховуючи негативні наслідки розвитку такої ситуації, а також відповідні зауваження Верховного комісара ОБСЄ у справах національних меншин М. Ван дер Стула, Латвійський сейм з третьої спроби прийняв поправки до Закону про громадянство, якими зняв обмеження (так звані вікна натуралізації) на отримання громадянства, а також скасував ряд обмежень на використання російської мови та здобуття освіти з використанням російської мови. Трансформаційні перетворення в країнах Балтії призвели до позитивних наслідків, особливо ж за умови вдалого використання можливостей субрегіональної інтеграції і транзитного потенціалу трьох прибалтійських країн.

З самого початку незалежності Литва, Латвія та Естонія розпочали економічні, політичні та соціальні реформи під гаслом розбудови «спільного Балтійського дому» та «Балтійського шляху». Спільні кордони, історичне минуле, культурна та цивілізаційна ідентичність підштовхнули країни Балтії до створення Балтійської субрегіональної системи, яка існує завдяки єдності підходів у вирішенні головних проблем.

У травні 1992 р. Латвія, Литва і Естонія домовились про створення Вільної торговельної зони у Балтії, ввели безвізовий режим між своїми країнами, утворили митний союз, започаткували роботу міждержавних органів управління – Балтійської ради міністрів та Балтійської асамблеї. Тепер президенти трьох балтійських республік традиційно зустрічаються для обговорення спільних проблем. Вони також є членами Ради держав Балтики.

Країни Балтії стали єдиними на пострадянському просторі, кому вдалось у січні 1998 р. заручитися підтримкою Сполучених Штатів, які підтвердили їхню незалежність, національний суверенітет і засвідчили, що США ніколи не визнавали законності включення цих країн до складу СРСР.

З цього приводу між США та країнами Балтії було підписано Хартію про партнерство, в якій Вашингтон недвозначно взяв на себе зобов’язання допомогти Литві, Латвії та Естонії підготуватися до членства в НАТО. Крім того було створено спеціальну чотиристоронню комісію з контролю за виконанням Хартії. Очолив її заступник держсекретаря США Строуб Толбот. Свідченням поступової інтеграції трьох балтійських країн до Європейського союзу є рішення виконавчого комітету Шенгентської зони, за яким з 31 березня 1999 р. громадяни країн Балтії дістали змогу без віз мандрувати у державах, які підписали Шенгентську угоду.

Природно, що розвиток тристоронніх відносин між балтійськими країнами має і свої певні проблеми, найголовнішими серед яких вважаються територіальні суперечки (невизначеність морського кордону між Латвією та Литвою; дві частини вулиці одного міста – латвійського Валка та естонського Валга опинилися по різні боки кордону; питання державної належності зон вилову риби тощо), відсутність єдиної митної, транзитної та інформаційної політики, невисока ефективність роботи спільних міждержавних органів. Але всі ці проблеми не затьмарюють факту поглиблення співробітництва країн Балтії, їхніх об’єднаних зусиль стосовно інтеграції до європейських та євроатлантичних структур.

Однією з суттєвих ознак розвитку країн Балтії є вдале використання можливостей транзитного потенціалу. Так само як і Україна, балтійські країни мають значення для Росії насамперед як транзитні коридори. Вони пов’язані спеціалізованою інфраструктурою (порти, залізниці, автомагістралі, нафтопереробні заводи тощо), яка склалася ще за часів колишнього Радянського Союзу. СРСР мав на Балтійському морі вісім портів, здатних переробляти протягом року майже 90 млн т вантажів.

У середині 80-х років близько 12 тис. комерційних суден здійснювали заходи в балтійські порти, з них 4 тис. припадало на Ленінград, а всі інші 70% – на прибалтійські республіки та Калінінград [2, 19].

Сьогодні частка Росії в загальній кількості вантажних потоків цих портів становить 80-90% (загальні річні обсяги російського транзиту через Естонію сягають 9 млн т, Латвії – 36 млн т, Литви – 10,1 млн т. У 1996 р. транзит російських вантажів приніс країнам Балтії до 60% національного доходу. Тільки перевалка російської нафти через Вентспілський порт становить 12% загального обсягу експорту російської нафти – вартість операції 1,5 мдрд дол. США). За оцінками експертів, російський товарообіг через країни Балтії до 2000 р. має зрости до 55,5 млн т, а у 2005 р. – більш ніж до 98 млн т [9, 12].Росія не зможе переорієнтувати свої транспортні потоки навіть у віддаленій перспективі. Будівництво трьох нових російських портів (Усть-Луга, Приморськ та Батарейна) у Фінській затоці може лише додатково розширити пропускні можливості, але не здатне замінити існуючу прибалтійську транспортну структуру.

Зробивши ставку на розвиток власних транзитних можливостей, три прибалтійські держави докладають чимало зусиль, аби наростити потужності існуючої інфраструктури. Латвія, наприклад, розробила національну програму розвитку транспорту до 2010 р., згідно з якою планується ввести в дію нові потужності у Вентспілському порту – нафтовий пірс, термінали для контейнерів та рідких хімічних вантажів. Литва, у свою чергу, здійснила реконструкцію Клайпедського порту та збудувала Бутінгський термінал (планувалось, що він розпочне роботу влітку 1998 р.). Розпочались також відновлювальні роботи у порту Швянтойї, де планується завершити литовську технологічну лінію переробки і транспортування нафтопродуктів на Захід.