Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова

змішуючи поняття "держава", "уряд", "політика", Драгоманов тим не менше правильно визначав історичний характер походження і розвитку держави й універсальність цієї форми організації, її уні¬кальну роль у життєдіяльності великих соціальних спільнот, насам¬перед, народів і націй [5,6].

Передовсім, увагу вченого привертали багатонаціональні держави, в яких проживали представники різних народів. З точки зору інтересів цих народів він намагався аналізувати проблеми цілості та дієздатності держави, визначати, що саме має безумовний пріо¬ритет у політичному житті. Увагу привертає послідовний демокра¬тизм драгомановських оцінок явищ державно-політичного життя: "Народ взагалі не існує для держав, а держави для народів, - наро¬ди ж держав із різними національностями не існують для якихось темних державних інтересів одного або двох народів, а для самих себе, - і держава зобов'язана задовольняти інтереси усіх народів, а не тільки превілегійованих. Державна національність є такий же абсурд, як і державна церква..."[21, 376].

Заперечуючи життєздатність імперської форми державності як антидемократичної і антинаціональної водночас, Драгоманов вва¬жав, що за основу формування стійкої політичної єдності, держав¬ної ідентичності, забезпечення лояльності громадян в умовах бага¬тонаціональної держави повинен бути взятим принцип "політичної нації".

Розглядаючи різні історичні типи державного устрою, Драго¬манов підходив до їх аналізу з гуманістичної ретроспективи і схи¬лявся до думки, що державний устрій тієї чи іншої країни був тим міцніший, чим менше він тримався на зовнішньому примусі та на¬сильстві влади щодо суспільства, мешканців певної країни. Він на¬голошував, що нові держави, щоби бути міцними та ефективними повинні бути насамперед союзом людей, добровільним об'єднан¬ням громадян, свідомих своїх прав та обов'язків, зацікавлених в успішному розвитку конкретної держави. Прихильність Драгома¬нова до такого типу державного об'єднання людей і бачення ним його переваг пояснює наступне твердження: "Чим більше держава стає вільним, а тому міцним союзом людей для досягнення розвит¬ку духовного і матеріального, тим більше вона підходить до рів¬ноправності мов і народностей, що в неї входять у суспільному житті.Кризові явища в імперських державах відзначалися багатьма сучасниками вченого і громадського діяча. Але для нього ці явища були предметом аналізу й доказами, які засвідчували принципову хибність політичного устрою імперських країн. Уряди імперських держав шукали виходу з кризи на шляхах посилення поліцейсько - бюрократичного апарату, форсованої асиміляції підлеглих націй, духовної уніфікації через насадження панівних релігій та церков тощо [21,377]. Але Драгоманов попереджав, що такі заходи, зокрема, спря¬мовані на посилення релігійної та національної єдності, не прине¬суть бажаних їх ініціаторам результатів. "Зовсім не можна запере¬чувати, що дійсна релігійна єдність полегшує єдність державну, посилюючи зв'язок між членами держави. Але з цього, по-перше, не випливає, щоби держава мала силою встановлювати єдність ре¬лігійну, якщо вона раз порушена або не існувала, тому що держава тоді порушить найсвященніші права особистості та породить такі явища і устремління в середині себе, котрі знищують саму мету дер¬жавної влади: добробут матеріальний і моральний за можливістю кожного її члена. По-друге, женучись, з метою встановлення єд¬ності державної, за встановленням єдності релігійної, політична влада саме послабить єдність державну, - тому що гнані партії бу¬дуть прагнути увійти в спілку зі спорідненими елементами в інших державах " . Примусове співжиття народів в імперських дер¬жавах було цілком протилежним уявленням Драгоманова про спра¬ведливий, органічний державний лад, суперечило його розумінню головних обов'язків держави перед суспільством і громадянином. Отже, принципово Драгоманов не заперечував державності. Навпа¬ки, він вважав, що держава є необхідною і універсальною формою політичної організації, а нові держави в XIX ст. виникають завдяки боротьбі поневолених народів за своє національне та політичне звіль¬нення. Вчений намагався відшукати позитивні приклади державного будівництва і під оглядом не лише абстрактного ідеалу, а й реальної практики сучасних йому держав оцінював переваги і недоліки, а кін¬цево - історичну перспективу як окремих держав, так і певних форм державно-політичного устрою, політичних режимів.[10,104].

У тому, що теоретичні уподобання Драгоманова були на боці федералістської ідеї, він не був ані єдиним в українському національ¬ному русі, ані оригінальним серед представників провідних ідейних течій XIX ст. У тогочасних теоріях держави і права федералістські ідеї займали місце провідної опозиції до ідеалів монархічного легі¬тимізму, імперської величі, концепцій історичного права та інших, які мали охоронно-консервативний характер. Щоправда, і представ¬ники протилежного табору - найрадикальніші революційні ідеоло¬ги не були виключно федералістами. Зокрема, соціал-демократи здебільшого цінували централізовану державу і навіть майбутнє сві¬тового інтернаціоналу охоче уявляли чимось виразно схожим на Пруське королівство, звичайно, без короля, юнкерів і буржуазії. Усе ж федералізм, як правило, був ідейним прапором соціального і наці¬онального визволення, свого роду інтелектуальним фетишем багать¬ох мислителів Західної та Східної Європи. [21,413].

Але особливого значення і поширення він набував серед інте¬лігенції "недержавних", "неісторичних націй". В обіцянках теорій федералізму вони вбачали надію на порятунок від небезпек асимі¬ляції та загроз денаціоналізації, шлях до порозуміння та подаль¬шого мирного співжиття з переважаючими їх економічно та військово-політично правлячими, великодержавними націями. Нарешті, федералізм, здавалося, відкривав дорогу до досягнення соціальної справедливості. Він був також чарівним оберегом-талісманом для молодих і ще не сформованих національних рухів, свого роду "фі¬лософським каменем" у спробах створення політико-правових кон¬цепцій діячами цих рухів.За такою загальною картиною, яка у принципових рисах від¬повідає характерові ідеологічної еволюції української суспільно-політичної думки аж до завершення XIX ст., важливо побачити не тільки спільність накреслень Драгоманова у царині федералістсь¬кої теорії з віяннями часу, але й виокремити те особливе, що було привнесене ним у теоретичні пошуки його сучасників. Зокрема, у спроби розробити програму перетворення східноєвропейських ім¬перій на співтовариство нових держав, яке діятиме на демократич¬них і федеративних засадах. Такі спроби тим більш важливі для нас, оскільки ідейні традиції федералізму визначали розвиток по¬літичної думки в українському національному русі і в XIX, і, час¬тково, у нашому столітті [21,414]. Проблема актуальності чи хибності федеративних концепцій для державності України ані в їх внут¬рішньому, ані зовнішньому застосуванні не може бути коректно розв'язана без урахування спроб і помилок вітчизняної думки, без з'ясування причин піднесення і занепаду федералістської течії в на¬ціональній державно-правовій традиції. У цій традиції місце Дра¬гоманова, його вплив на її творення і, відповідно, історична "від¬повідальність" за спроби втілення цих принципів у національну практику є, безсумнівно, важливими і помітними.