Формування ліберальних ідей у політологічній спадщині М.П. Драгоманова

В даній роботі М. Драгоманов розкриває причини втрати України політичної і національної автономії ,,Не треба забувати, що Україна втратила свою автономію на половину через синів своїх”. На думку Драгоманова національність є основою всіх форм суспільного прогресу, але не перша і не головна справа ,,Не можна гнатися за національність бо поженемося за марою, а треба вважати, що головним є поступ і це послужить добробуту народному, охороні і розвитку всього, що є в українській національності”.

Наука,самостійна дослідницька робота приваблювали Драгоманова вже з юних літ. У Полтавській гімназії він захоплюється серйозною історичною та філософською літературою, згодом блискуче закінчує історико – філософській факультет Київського університету, щоб вже через два роки стати його викладачем. ,,Неблагонадійний” і в студентські роки, Драгоманов - професор дотримувався, як писалося в поліцейському звіті, ,,українофільських хибних поглядів”. Сам Олександр ІІ підписав наказ про звільнення ,,сепаратиста” Драгоманова і встановлення над ним негласного нагляду. Починається емігрантська ,,Одіссея” Драгоманова, яка триває до кінця його днів. Оселившись у Женеві, він починає роботу, без якої важко уявити майбутній поступ української справи. Засновує і видає перший модерний український політичний журнал ,,Громада”, безліч книжок та брошур українською, російською та західноєвропейськими мовами (яких він знав п’ять ). Ці видання мали інформувати цивілізований світ про маловідому для нього українську проблему. Драгоманов стає повпредом українства на Заході. [40,28]Цікавим з його погляду є такий епізод. У травні 1878 року в Парижі відбувся літературний конгрес. Його віце – президент І.С. Тургенєв ознайомив учасників із текстом доповіді, надісланої М. Драгоманову президентові конгресу Віктору Гюго. Ця праця була присвячена історії українського народу, особливостям його культури і літератури, а завершувалася рядками, зверненими до всіх літераторів світу: ,,Ми не претендуємо на запропонування резолюції. Ми хочемо лише винести на денне світло цю кричущу несправедливість, якої жертвами в Росії є ми, і впевнені, що конгрес не залишиться байдужим до наших скарг...”[1,8].

До речі, В.І.Ленін, що спочатку прихильно ставився до ідеї Драгоманова, обізвав його, зрештою, ,,дрібнобуржуазним лібералом і націоналістом” – ці ярлики наклали довготривале табу на ім’я і твори вченого. А як ставився Микола Петрович до марксизму? На авторитетну думку Мирослава Поповича, марксизм Драгоманов уважав насамперед економічним вченням. Йому і його близькому другові Миколі Зіберу, палкому прихильникові ,,Капіталу”, імпонувало прагнення Маркса реально, шляхом аналізу дати характеристику економіки як об’єктивного еволюційного процесу. Однак політичні й соціологічні засади марксизму викликали в нього суттєві заперечення, особливо протестував він проти ототожнення понять ,,нація” і ,,державність”. Ось що він писав з цього приводу:

,,.... многие русские социалисты самым серьезным образом поняли формулу Интернационала ,,Пролетарии всех стран (наций), соеденяйтесь!” в таком виде: пролетарии всех стран, подчиненных русскому государству, обрусевайтесь!. Страные интернационалисты эти не хотят замечать, что вместо человечества, да еще социалистического, они подсовывают нам государство аристократическое, буржуазное и бюрократическое, и при том неизбежно, национальное же ...”.[1,9].

Як бачимо, розглядаючи та оцінюючи ідеї, окрім принциповості, треба керуватися ще й здоровим глуздом. Тим – то ніхто з розважливих, вдумливих учених заходу не викидає Маркса чи того ж Леніна з ,,корабля сучасності”.

Хоча Українець (один із псевдонімів Драгоманова) інколи бував надто прискіпливим, а то й жорстоким і необ’єктивним критиком творчості своїх співвітчизників, зокрема, Шевченка (відомо, що він дорікав поету за брак культури, начитаності, європейської школи, вважав майже всі його поеми, особливо ,, Гайдамаків”, недовершеними, а вірші – далекими до досконалості народних пісень), усе ж він ніколи не опускався до обмовляння і брутальності, видавав у Женеві Шевченкового ,,Кобзаря”, забороненого в царській Росії цензурою, пропагував творчості великого українського поета серед європейської громади.[8,23].

Останній період життя і діяльності М. Драгоманова пов’язаний із Софією, куди його запросили на кафедру загальної історії ново заснованої Вищої школи (майбутнього університету). Тут він розгорнув велику плідну наукову діяльність з етнографії і фольклору, написав кілька праць одна з яких - ,,Чудацькі думки про українську національну справу” – стала яскравою окрасою його творчого доробку досліджуючи історію встановлення європейських держав як національних утворень, Драгоманов доходить думки, ,,треба шукати всесвітньої правди, котра була б спільною всім національностям” і об’єднала їх заради вищої мети.[1,12].

У своїх статях Драгоманов багато уваги приділяє ,,російському питанню”. Засуджуючи великоруській шовінізм в усіх його проявах, вчений належно поціновує здобутки російської культури і той факт, що європейській світ назвав російське письменство рівноправним членом у своїй сім'ї, передрікає, що недалекий той час, коли російська стане однією зі світових мов. ,,В нашому мистецтві ХVІІ століття перевага була в літературі - церковна, а не було народної мови, тому мислителі ХVІІ століття не чули різниці своєї мови від російської самі українці допомагали цій мові вставати”. Як завдання на майбутнє, Драгоманов висуває ідеї спільної боротьби українців і росіян проти імперської політико – адміністративної системи, за свободу і децентралізацію. [1,13].