Віртуальні революції: використання віртуальних об’єктів при зміні влади
Віртуальний „вибух”, що призводить до реальної зміни влади, будується за моделлю, схожою на ту, за якою вводяться і закріплюються нові уявлення в тоталітарних сектах. Там відбуваються три процеси:
• „розморожування” старих уявлень;
• запровадження нових уявлень;
• „заморожування” нових уявлень.
Тепер подивимося, як діють мітинг чи демонстрація. Вони спрямовуються на створення контексту, максимально сприятного для віртуального „зламу”. Перелічимо деякі принципові моменти такого роду введення конфліктуючих з домінуючими на даний момент ментальних конструкцій:
• маргінальна або заборонена раніше точка зору здобуває публічність, що переводить її в інший статус;
• мітинг і демонстрація спрямовані на анонімізацію кожного учасника, що робить для нього можливими ті типи поведінки, яких він не практикував раніше;
• мітинг чи демонстрація створюють ситуацію фізичного контакту, неможливого у звичайному житті;• у випадку застосування сили проти демонстрантів виникає ще більш об’єднуюче „ми” проти „них”;
• стресова ситуація, яка при цьому виникає, „намертво” закріплює інформацію, що вводиться;
• у рамках мітингу/демонстрації точка зору, що вводиться, ніколи не спростовується.
Усе це створює сприятливі можливості для інтенсивного маніпулятивного впливу з боку організаторів мітингу/демонстрації.
Грузія-2003 і Вірменія-2004 мали схожі параметри у вигляді низького життєвого рівня та малої чисельності населення, коли навіть без ЗМІ будь-яка інформація може поширюватися без обмежень. До речі, в однотипній моделі скинення С. Мілошевича протестуючі поза страйками, що тоді охопили майже все, залишили кавярні, бо вони, ймовірно, могли слугувати певними комунікативними ретрансляторами. Можливою відповіддю на різні результати в Тбілісі і Єревані є наявність/відсутність тиску ззовні, а також утрата внутрішньої „енергетики” самим Е. Шеварднадзе – він надто давно перебував при владі. Додатково до цього могла відіграти свою роль і більша/менша близькість до Росії, оскільки з Е. Шеварднадзе останнім часом у неї не завжди були добрі відносини.
В принципі і віртуальна війна, і віртуальна революція потребують не одного, а цілого набору повідомлень, бо різні цільові групи повинні одержати те, що потрібно саме їм. Е. Месснер писав: „Агітація під час війни повинна бути дволикою: одна напівправда для своїх, інша – для супротивника. Але й лукавства мало – потрібна, так би мовити, багатоликість: для кожного рівня свідомості, для кожної категорії вдач, схильностей, інтересів – особлива логіка, щирість або лукавство, розумування або сентиментальність” [6]. Це змістова різниця, але не менша розмаїтість є і в варіантах каналів комунікації, що повинні доправити обране повідомлення до цільової аудиторії.
У цьому плані цікава думка міністра оборони США Д. Рамсфелда, висловлена ним на зустрічі з редакторами газет: варто готувати фахівців з різних регіонів зі знанням мови й культури, їх слід винагороджувати за це знання, а не карати, оскільки це певне відхилення від нормальної армійської кар’єри [7]. Тут важлива заувага щодо зняття опору військового середовища для такого типу фахівця.
Усе зазначене дозволяє сформулювати правило віртуалізації. Віртуальний об’єкт може підсилити свою діючу силу, якщо він будується з врахуванням моделі впливу, найефективнішої для даної цільової аудиторії, оскільки тоді він не змінює наявну картину світу аудиторії, а, навпаки, спирається на неї. Ступінь опору такому об’єктові буде значно меншим.
Можемо розглянути згадані параметри віртуальної революції на кількох варіантах зміни влади: двох, що вдалися (Чехословаччина і Румунія), і одному невдалому (Китай). Побудуємо наш виклад за одним методом, вважаючи жертву ключовим елементом, що задає головний елемент сюжетності, який легітимізує зміну влади. Якщо бути точнішим, то треба сказати, що зміна влади легітимізується попередньою віртуальною частиною, яка звинувачує владу. Жертва, швидше за все, позбавляє владу права на захист, виступаючи відтак у ролі своєрідного блокатора подальших дій з боку влади.