Віртуальні революції: використання віртуальних об’єктів при зміні влади

Віртуальні об’єкти, що вводяться у випадку дестабілізації, спрямовуються на вразливі точки соціальної системи. Для влади, наприклад, це буде підрив довіри до неї, для військових – їх уміння вести війну, для міліції – боротися зі злочинністю.В результаті відповідної ресурсної підтримки введених віртуальних об’єктів утворюється невідповідність: віртуальний простір починає динамічно змінюватися, тоді як реальний рухається зі старою швидкістю. Ця розбіжність є головним джерелом „зламу” системи, якщо їй не вдається уповільнити швидкість змін віртуального простору. Але водночас, як свідчить досвід колишнього СРСР, це уповільнення, наприклад, шляхом введення того чи іншого варіанта цензури, буде лише тимчасовим, оскільки нинішнє глобальне суспільство може „прострілюватися” зусібіч, незалежно від рівнів захисту його віртуального простору.

Віртуальні дестабілізатори містять у собі певний набір обов’язкових характеристик. Події часів гласності і перебудови продемонстрували це дуже переконливо. Тодішня модель віртуальної революції мала такі компоненти:

• жертва (при цьому вона може бути як індивідуальною, так і колективною. Наприклад, використання саперних лопаток у Тбілісі);

• масовість і видовищність протесту (зазвичай народні хвилювання передбачають „стирання” старих правил і можливість утворення нових; протест повинен бути видовищним, на зразок наметів голодуючих на Хрещатику в Києві, щоб це могло знімати телебачення);

• обов’язковість молодіжної (студентської) участі, оскільки молодь не тільки символізує майбутнє, але й легка на підйом, не зв’язана соціальними умовностями, здебільш проживає компактно, в гуртожитках – з нею простіше працювати агітаторам;

• включеність міжнародних інформаційних потоків для зворотної циркуляції в країну і створення відповідного міжнародного тиску;

• наявність глядача, без якого всі ці дії втрачають сенс; у глядача ж починає руйнуватися наявна модель світу, що, ймовірно, і є головною метою подібних дій;

• певна тимчасова залежність, оскільки звикання до ситуації знімає її „палаючий” характер; з іншого боку, наприклад, в Іраку, американські фахівці вбачали небезпеку у виникненні „ідеології опору” [5].

Модель зміни влади тоді набирає вигляду створення прецеденту масових заворушень. Вони можуть бути доволі видовищним заходом, який відповідає стандартам телебачення. Влада, імітуючи спокій, рано чи пізно не витримує і зривається, намагаючись прибрати учасників заворушень з вулиці. При цьому виникає жертва (жертви). Це може бути не тільки чиясь випадкова смерть, але й арешти, що також носять символічний характер, створюючи необхідний ореол мучеництва, що різко підсилює символічний характер подій і прямо впливає на віртуальний простір.

Ми говоримо про істотну віртуальну складову у всіх цих випадках, оскільки обидві сторони – влада і протестуючі – борються, в першу чергу, у віртуальному просторі, прагнучи забезпечити собі перемогу саме там. Студенти в наметах не можуть розглядатися у фізичній реальності як бійці. Але вони є бійцями віртуальної реальності, створюючи образи борців проти режиму (злочинного, корупційного тощо). Також і всі п’ять вищеназваних параметрів носять чітко виражений віртуальний характер. Вони ніби створені під віртуальне розкручування, під утримання постійної напруги, під висвітлення в ЗМІ. Створюється начебто принципово незавершена віртуальна конструкція, завершенням якої може бути тільки зміна влади. Останньою реалізацією такого дійства стала Грузія, що навіть позначалося віртуально як революція троянд. Протестна стихія легітимувала захоплення влади новими гравцями. „Сивий лис” Е. Шеварднадзе (до речі, такий же віртуальний через свою максимальну неоднозначність, як і вся ситуація перевороту) не зважився на опір.

Типовою моделлю віртуального „вибуху”, за яким йде „вибух” соціальний, можна вважати такий ланцюжок подій:

Віртуальний „образ” зміни режимуДемонстраціяРозгінЖертваРеальна зміна режиму

Цікаво, що цей ланцюжок віртуалізується так, аби відразу відкинути підозри щодо насильницької зміни влади. Згадаймо назви: оксамитна революція (Прага), революція троянд (Тбілісі). Ніщо погане не може носити такої гарної назви. Революція ж віників у Вірменії 2004 року не вдалася. Та й назва якась незугарна.