Бідність подорожнього, або Про соціальні проблеми країн-кандидатів до ЄС

• Абсолютна бідність визначається шляхом співставленя особистих та сімейних доходів (або витрат) із вартістю конкретного набору товарів та послуг.

• Відносна бідність виводиться на основі зіставлення доходів окремої особи з доходами інших осіб та сімей.

• Суб’єктивна бідність визначається шляхом співставлення фактичних доходів з очікуваннями і уявленнями конкретної особи.

Взагалі вважається, що однозначного визначення бідності не існує. В різних країнах – різне визначення. Межа бідності в багатих країнах передбачає вищу купівельну спроможність, ніж у бідних країнах, оскільки в них існують вищі стандарти.

Світовий Банк для міжнародних порівнянь використовує показник межі бідності, встановлений на рівні 4 доларів США на людину в день в країнах Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР. Для порівняння: у промислово розвинених країнах використовується межа бідності, котра відповідає межі бідності США і складає 14 доларів на людину в день [8].

На думку дослідників з російського Інституту міжнародних економічних і політичних досліджень РАН, авторів нової солідної праці “Центрально-Східна Європа у другій половині ХХ століття”, глибина падіння життєвого рівня в кожній країні здебільшого визначалася досягнутими раніше рівнем розвитку соціальної сфери, нагромадженим запасом соціальної міцності, а також обраною моделлю перетворень (“шокова терапія” чи “градуалізм”). Як відзначається в дослідженні, хоча, починаючи з 1993 – 1994 років, у країнах ЦСЄ відновилося економічне зростання, проте гострота соціальних проблем залишалася високою. Більше того, навіть при поліпшенні економічної ситуації оцінка населенням результатів ринкових реформ була низькою. За даними опитування в середині 90-х років, найкращим періодом у житті сім’ї 80-ті роки вважали 65 % респондентів Угорщини, 53 – Польщі, 56 – Словаччини і 35 –Чехії. Найгіршим періодом вважають нинішні часи 35 % опитаних в Угорщині, 34 – у Польщі, 32 – в Словаччині та 21 – у Чехії.

Зрозуміло, що на початок широких ринкових перетворень для населення всіх країн ЦСЄ були характерні високі соціальні очікування. Тим часом рівень життя в середньому в регіоні складає приблизно одну третину від середнього в ЄС. В цілому реальні доходи на одного зайнятого складали наприкінці 90-х років в Угорщині приблизно 80 % від рівня 1989 – 1990 років. У Чехії за весь період трансформації грошові доходи населення у співставних цінах знизилися на 10 %. У Болгарії в 1998 році реальна заробітна плата була на 58 % нижчою, ніж у дореформеному 1989 році, а реальна пенсія – на 69 % (у наступні два роки реальна зарплата зростала високими темпами, що дозволило підвищити реальні доходи населення на 3,4 % у 1998 та 2,2 % у 1999 році). В Румунії 1997 року реальна зарплата була меншою на чверть, а 1998 – знизилася ще на 4 %. Стабілізація відбулася лише у 1999 та 2000 роках.

Російські дослідники вважають, що масштаби бідності в країнах ЦСЄ важко оцінити через різницю підходів до критеріїв її оцінки у кожній із розглянутих країн. Якщо використовувати в якості межі бідності згаданий вище критерій міжнародної практики – 4 долари на день, або 120 доларів на місяць за світовими цінами (це відносно висока межа бідності, вона в 4 рази перевищує показник, що застосовується Світовим Банком для характеристики абсолютного зубожіння), і скорегувати цей показник відповідно до паритету купівельної спроможності валют для кожної країни, то на кінець 90-х років частка населення з доходами, нижчими межі бідності (за даними бюджетів домашніх господарств) збільшилася у Болгарії з 2 % у 1989 році до 15 %; у Польщі – з 6 % у 1987 – 1988 роках до 20 %; в Угорщині – з 1 до 15,4 %, в Румунії – з 6 % у 1989 році до 45 %.

Дослідження Світового Банку доводять, що в країнах ЦСЄ та СНД частка населення, котра живе за національною межою бідності, є завеликою порівняно із розвинутими країнами. В Росії та Україні вона взагалі становить близько 31 %. Основними групами ризику вважаються: члени багатодітних або неповних сімей; безробітні; особи без достатнього рівня освіти; особи похилого віку (хоча у Польщі ця категорія населення є краще захищеною); особи, які не мають власності.Як відомо, раніше в країнах ЦСЄ широко застосовувався в якості межі бідності – як певного “бажаного” мінімуму – так званий соціальний мінімум (величина, співставна з розраховуваним в колишньому СРСР “мінімальним споживчим бюджетом”), який публікувався і використовувався для визначення чисельності бідних, хоча в жодній з країн не ставилося завдання забезпечити населенню його реальний розмір. За оціками експертів розмір такого мінімуму варіювався в межах від 170 до 300 доларів.

Цікаво, що національні критерії бідності у більшості країн в середині 90-х років було знижено. Так, у Болгарії межу бідності сьогодні визначає так званий мінімальний споживчий доход, який приблизно удвічі нижчий колишнього прожиткового мінімуму, у Польщі та Угорщині – розмір мінімальної пенсії. У Чехії та Словаччині межею бідності слугує прожитковий мінімум. Він гарантується державою, тобто держава забезпечує виплату соціальної допомоги, яка доповнює доход до розмірів прожиткового мінімуму. Тому в цих країнах показники бідності найнижчі.