Бідність подорожнього, або Про соціальні проблеми країн-кандидатів до ЄС
Коли радянська перебудова таки прорубала в міцній огорожі соціалістичного табору “вікно в Європу”, ніхто й гадки не мав, що біля цього вікна зчиниться така тіснява. У вітрині “суспільства загального добробуту” досвідчені європейські теслі, налякані перспективою братнього єднання із “достроково звільненими” східноєвропейцями, досить швидко облаштували кватирку Копенгагенських критеріїв, котра вийшла напрочуд вузькою. Схоже, що дуже багатьом, аби протиснутися крізь неї, випало суттєво розвантажити кишені, а декому й роздягтися зовсім.
Вже стало традицією: кожний новий український уряд починає з урочистої присяги на вірність європейському вибору. Однак, з поваги до свого громадянина, Україна мала б давно визначитися щодо реалістичного сценарію можливих супутніх соціальних змін. Завжди краще заздалегідь знати справжню ціну вступних іспитів до будь-якого інтеграційного інтернату і хоча б приблизну кількість співгромадян, котрі матимуть заплатити за всенародний квиток у “край, що називається рай”.
“Інтелектуальні стрибки” з чужою жердиною
Ринкова і демократична трансформація є складним інтелектуальним завданням, що потребує і якісно нового рівня менеджерського мислення, і нової глибини розуміння реальних суспільних процесів, реальних інтересів людей та їх реальної готовності до радикальної зміни усталених стереотипів суспільної поведінки. Європеїзація у її реалістичному розумінні – це спроба рецепції напрацьованих механізмів цивілізованого міжособистістного спілкування, сприйняття правової, економічної і соціальної моделі збалансованого і комплексного регулювання суспільних відносин. Це є своєрідним історичним шансом “великого інтелектуального стрибка”, однак водночас це створює небезпеку розчинення у незбагненній суміші тлумачень і уривків чужих державотворчих (чи державоруйнівних!) думок.
Як цілком слушно зауважує довідчений фахівець з проблем науково-технічного розвитку М. Бернхофер, інформаційне суспільство продукує за все коротші проміжки часу все більші масиви даних. До розряду нових словоутворень епохи належить і термін “кладовище даних” (“Datenfridhöfe”). Щоб запобігти “омертвінню інформації” і здолати шлях до суспільства знань, видається необхідною нова “культура запитання”, котра буде готовою тримати відкритими свої критерії і припускати протиріччя: запитання, що ставляться до запитань [2].
Нагромаджені молодим українським європеїзмом “кладовища даних” вже досить давно тривожать уяву наших співвітчизників, пропонуючи панораму потужних покладів строкатої інформації. Не бракує і тлустих “рецептурних довідників” та числених рекомендацій щодо швидкого лікування “застарілих тоталітарних” хвороб. Однак перед молодими пострадянськими демократіями постають все нові й нові запитання. За таких умов здатність самостійно і прискіпливо ставити “запитання до запитань” набуває виняткового значення. Тим більше, що імпортовані рецепти і поради досвідчених “трансформаторів”, м’яко кажучи, не завжди стовідсотково враховують соціально-економічні та психологічні реалії.
Саме на цей аспект звертає, зокрема, увагу відомий економіст, професор Гарвардського університету Дж. К. Гелбрейт у своїй статті щодо “рецепту під назвою капіталізм”. Як зазначає автор, великі зміни, як правило, викликають цілу хвилю економічних порад, тим більше, що, на загальне переконання, комунізм зазнав поразки, а капіталізм тріумфує. І тому саме зараз верховні жерці капіталізму мають давати вказівки або видавати накази про те, що саме мають робити країни, яких торкнулися ці епохальні зміни. На думку Дж. К. Гелбрейта, багато порад, що пропонуються нині країнам Центрально-Східної Європи, викликані такими уявленнями про капіталістичну економіку, які не мають нічого спільного з її реаліями. Якби пропоноване відповідало дійсності, то капіталістична економіка не змогла б вижити. Така картина є суто ідеологічним витвором, котрий насправді існує лише в головах радників.
На думку дослідника, поради надходять від людей, яким вже давно заважає те, що західна економічна система вимушена також робити свій внесок у формування суспільних процесів (мається на увазі, перш за все, побудова соціальної держави, допомога бідним, громадська сфера послуг, співпраця з профспілками, спроби досягнення справедливого розподілу доходів та відповідальність держави за функціонування економічної системи як цілісності). Оскільки такий стан речей не до душі цим радникам у їх власній країні, відповідно вони не радять таких речей і країнам, що звільнилися від комунізму. При цьому радники знаходять вдячну аудиторію: в економіці діє той же принцип, що й у політиці або релігії – конвертит (релігійний новобранець) часто є найпалкішим прихильником нової віри [3].Одразу хотілося б наголосити, що, налаштувавшись на критичне сприйняття сторонніх порад, дуже важливо при цьому не втратити здатність до інтелектуального діалогу взагалі. Адже досить часто у загальній постановці питання тих чи інших провідних фахівців є багато рації, оскільки і найзаангажованіший лобіст, і незалежний громадський експерт або об’єктивний науковець прагнуть враховувати найактуальніші виклики реального світу, даючи їм, щоправда, власне тлумачення.