Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії.

а) правила искушенности, коли віднесені до визначеним цілям;

б) ради обережності, як, наприклад, у пошуках щастя з елементом невизначеності, чи: "будь увічливий з іншими", "намагайся бути доброзичливим, дави в собі егоїста" і т.п. Категоричний

імператив, навпроти, детермінує волю не у видах визначеної бажаної мети, а просто як волю незалежно від ефектів. Не "якщо хочеш.., те повинний", а "повинний, тому що повинено", — от формула імператива як категоричного розпорядження. Тільки категоричні імперативи безумовні як практичні закони для істоти, що усвідомить себе розумним. Ніколи не можна знати наперед, буде досягнута та чи інша чи мета ні, це і не важливо; важливо лише чисту волю до дії за правилом, визнаному як закон. Деталі можна позначити наступною схемою:Отже, ясно, що категоричні імперативи це моральні закони, загальні необхідні, але не в тім змісті, у якому необхідні закони природні. Останні не можна обійти, але моральні закони можуть і не реалізуватися, тому що людська воля підлегла не тільки розуму, але і почуттєвим капризам, коли воля відхиляється, тому моральні закони імперативні, виражають повинність (німецьке слово "тиякеп"— природна необхідність, на відміну від "5про11еп", морального боргу) . Прикладом першої може бути сентенція "люди повинні вмирати", розпорядження другого типу — "усі люди як розумні істоти повинні свідчити правду". Установивши, що моральні закони імперативні і безумовні, ми ставимо наступні ключові питання: 1) які істотні значення цього імператива; 2) яка формула, найкраще його що виражає; 3) яке його підставу (умова, що робить його можливим) . На них і зупинимося, почавши з першого.

2.6. Формули категоричного імператива

Ясно, що імператив не більш ніж один, але формулювань Кант дає трохи. Одна з них говорить: "Надходь так, щоб максима твоєї волі завжди могла стати принципом основи загального законодавства", тобто щоб твоя суб'єктивна максима стала об'єктивним законом. Цю формулу ми знаходимо в "Основах метафізики моральності" і в "Критику практичного розуму". У "Основах" є і дві інші формули. "Надходь так, щоб ти завжди відносився до людства й у своєму обличчі і в особі всякого іншого також як до мети і ніколи не відносився б до нього тільки як до засобу". Тут помітна возрожденческая планка достоїнства людини не як речі серед речей, але як істоти, що коштує вище всього. Ця формула припускає принцип: "раціональна природа дана як мета в собі". "Надходь відповідно до такої максими, що у той же час сама може стати загальним законом". Очевидна подібність формулювань, але якщо перша акцентує волю, те третя — закон. Це значить, що ми не тільки підлеглі, але сам закон ні що інше як плід нашої раціональності, отже, залежить від нас: які люди, такі закони. Ми своїм розумом і волею наказуємо собі закони для негайного виконання. Звідси автономія морального закону, питання про що Кант поставило з максимальною логічною строгістю.

2.7. "ЗОРЯНЕ НЕБО НАДІ МНОЮ І МОРАЛЬНИЙ ЗАКОН У МЕНІ"

Людина як феноменальна істота, кінцеве, але наділене розумом, структурно відкрите нескінченному (Ідеям) , виявляється присвяченим у таємниці цього нескінченних. Така додатковість двох критик — чистого розуму і практичного розуму. Стало бути, доля людини — нескінченність. Вихід за обрій — це заповіт Канта став вихідною позицією романтизму, про що мова перед.

"Дві речі наповняють душу завжди новим і усе більш сильним подивом і благоговінням, чим частіше і триваліше ми міркуємо про їх, — це зоряне небо треба мною і моральний закон у мені. І те й інше мені немає потреби шукати і тільки припускати як щось обкутане чи мороком лежаче за межами мого кругозору; я бачу їх перед собою і безпосередньо зв'язую їх зі свідомістю свого існування. Перше починається з того місця, що я займаю в зовнішньому почуттєво сприйманому світі, і в неозору далечінь розширює зв'язок, у якій я знаходжуся, зі світами над світами і системами систем, у безмежному часі їхнього періодичного руху, їхнього початку і тривалості.

Другий починається з мого невидимого Я, з моєї особистості, і представляє мене у світі, що воістину нескінченний, але який відчувається тільки розумом і з який (а через нього і з усіма видимими світами) я пізнаю себе не тільки у випадковому зв'язку, як там, а в загальному і необхідному зв'язку. Перший погляд на незліченну безліч світів як би знищує моє значення як тваринної тварини, що знову повинна віддати планеті (тільки крапці у всесвіті) ту матерію, з якого вона виникла, після того як ця матерія короткий час невідомий яким образом була наділена життєвою силою. Другий, навпроти, нескінченно піднімає мою цінність як мислячої істоти, через мою особистість, у якій моральний закон відкриває мені життя, незалежну від тваринної природи і навіть від усього почуттєво сприйманого світу. Принаймні це ясніше можна бачити, чим цей закон, з доцільного призначення мого існування, що не обмежено умовами і границями цього життя...

Цим можна, з одного боку, запобігти омани ще грубого недосвідченого судження, з іншого боку, запобігти злети генія, що... без усякого методичного дослідження і знання природи обіцяють мнимі скарби і розтрачують скарбу дійсні. Одним словом, наука (критично досліджувана і методично поставлена) — це вузькі ворота, що ведуть до навчання мудрості, якщо під цим розуміють не тільки те, що роблять, але і те, що повинно служити дороговказною ниткою для вчителів, щоб вірно і чітко прокласти дорогу до мудрості, по якій кожний повинний йти, і охороняти інших від помилкових шляхів; охоронницею науки завжди повинна залишатися філософія. У витончених вишукуваннях се публіка не приймає ніякої участі, але повинна виявляти цікавість до її навчань, що можуть їй стати зовсім зрозумілими тільки після подібної розробки”3.Суб’єктивний ідеалізм Й. Фіхте та філософія тотожності Ф. Шеллінга. Послідовний розвиток діалектики у філософії Й. Гердера, І. Канта, Й. Фіхте, Ф. Шеллінга.