Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії.

ТВОРИ. Першим великим твором енського періоду, в якому в чистому вигляді викладено основну доктрину Геґеля, була «Феноменологія духа» («Pha-nomenologie des Geistes») — 1807. Наступний великий твір з'явився в баварсь¬кому періоді; це була тритомна «Наука логіки» («Wissenschaft der Logik», 1812— 1816) . Повний виклад своєї системи він дав в «Енциклопедії філософських наук» («Encyclopadie der philosophischen Wissenschaften im Umrisse», 1817) , пізніше ще вдвічі збільшеній у 1827 та 1831 pp. Всі філософські дисципліни Геґель опрацював у берлінських лекціях; рукописи цих лекцій були видані вже після його смерті; серед інших це були «Філософія релігії», «Філософія історії» та ін.

ПОПЕРЕДНИКИ. Геґель був останнім з великих німецьких ідеалістів. На нього безпосередній вплив мав Шеллінг, але найважливіші чинники його філософії — сама ідеалістична позиція та діалектичний метод — були лише розвитком ідей ініціатора руху, Ґотліба Фіхте. Деякі моменти його доктрини були підготовані менш відомими мислителями попереднього покоління. Напр., доктрину тотожності мислення та буття запропонував Барділі, переконання про суперечливий характер дійсності — Фрідріх Шлеґель, естетичні погляди — Фрідріх Шіллер.

ПОГЛЯДИ. 1. Еволюційний ідеалізм. Геґель приєднався до ідеалістичної j позиції Фіхте і вважав подоланим буденне переконання, що речі існують \ незалежно від мислення. Дуалізм думки та речі є хибним. Тільки мислення є j первинним, а речі є його витворами.

Тому саме в мисленні слід шукати первісну природу буття. Слід прийняти також і те, що буття, як мислення, має логічну природу. Складником буття є те ж саме, що і складник логічного мислення: поняття. І загальність, що становить сутність поняття, також становить сутність буття, тоді як усе те, що одиничне, є лише його вторинним проявом. Вірний цьому універсалістському погляду, Геґель у кожній сфері явищ наголошував на загальних влас¬тивостях як на сутнісних і нехтував одиничні властивості.

По-друге, наголошував на цілісності буття: тільки в цілісності воно є абсолютом. Тільки тоді, коли буття береться в цілісності, до нього стосується твердження, що воно є раціональним та логічним. Окремі випадки, які емпіристи вважають буттям, не тільки не є раціональними, вони не є також буттям. Раціональними вони стають тільки у зв'язку з цілісністю буття. і Аналогічно Геґель розумів істину: нею може бути лише твердження про ціліс¬ність буття. Таким чином, він використовував поняття буття та істини інакше, ніж переважна більшість людей, тому немає нічого дивного в тому, що його тези були для загалу одним великим парадоксом.

По-третє, Геґель вважав, що буття в своїй сутності повинно бути мінливим, бо інакше воно не могло б породити такого різноманіття форм, які притаманні йому. Всупереч думці, що все, що абсолютне, повинно бути незмінним, якої дотримувалась традиція елеатів та Платона, Геґель став на бік Геракліта й Арістотеля. Він вважав, що в природі буття закладений невпинний розвиток, тобто розвиваючись буття породжує щораз нові форми. Таким чином, із пере¬конанням про логічну природу буття він поєднав переконання про його еволю¬ційну природу.Оскільки буття має логічну природу, то його розвиток підлягає логічним законам. Кожен його стан логічно випливає з попереднього стану, а те, що логічно випливає, є необхідним, тому вся дійсність в усіх своїх станах та проявах є необхідною. Далі, те, що є необхідним, згідне з розумом. Отже, вся дійсність, яка була для Геґеля логічною та необхідною, була також і розумною. В протилежність до іншої форми ідеалізму, яку представляв Шеллінґ і яка прямувала до пізнання шляхом інтуїції, ідеалізм Геґеля був радикально раціо¬налістичним.

2. Діалектичний метод. Вихідним законом логіки Геґель вважав діалектич¬ний закон, який говорить, що кожному істинному твердженню відповідає не менш істинне заперечення, кожній тезі відповідає антитеза, з яких потім виникає синтеза. Бо яке б судження ми не застосували до цілісності буття, одразу виявляється, що воно до нього не підходить і вимагає заперечення. Якщо ми скажемо, що абсолют є чистим буттям (з цього, на перший погляд, безсумнівного твердження Геґель і починає) , то не припишемо йому жодного предиката, тобто, по суті, скажемо, що воно є нічим. Це означає, що тверджен¬ня про те, що абсолют є буттям, веде до антитези, тобто що воно є нічим. Це ж саме стосується й усіх інших тверджень. Бо істинами вони 6 могли бути тільки тоді, коли б стверджували щось про цілісність буття (це засновок Геґеля, його концепція істини) , але жодне ствердження не охоплює цілісності буття.

Отже, жодне твердження не є цілковито істинним. Істина та хиба об'єд¬нуються, вони не є категоричними протилежностями. Істина міститься як у твердженні, так і в його запереченні, а отже, в твердженні, яке йому супере¬чить. Мислення не повинне, і навіть не може, уникати суперечностей, не може без них обійтись, вони ведуть через діалектичний процес мислення до повної істини.

Переконаний у тотожності мислення та буття, Геґель перетворив закон діалектики у всезагальний закон буття. Процес переходу від тези до антитези становив для нього основу не тільки міркування, але й реального розвитку. За кожною формою буття йде її заперечення, тому, всупереч загальноприйнятій