Соціально-економічні та культурно-історичні коріння класичної німецької філософії.

Лише марксистська філософія теорією класів і класових інтересів дала відповідь на питання, як можливо, що більшість членів визначеної суспільної групи діє більш-менш однаковим образом.

Шеллінг , виходячи зі своєї пантеїстичної орієнтації, під впливом Спінози проектує умови, що викликають подібне поводження безлічі різних людей, на неособисте божество, що він називає "вічно несвідомим", "абсолютною волею" і на який "усі інтелекти як би нанесені" .

Говорить він також про "єдиний дух, що "віщає у всіх" і "привів об'єктивний результат цілого у відповідність з вільною грою індивідів.

Шеллінг рішуче відкидає особистий характер цієї надособистісної сили.

Це "абсолютно ідентичне не можна, однак, уявити собі як особиста істота, і нітрохи не краще думати його чимось цілком абстрактним".

У людському поводженні міститься деяка подвійність тому, що люди діють на основі своєї особистої мотивації , і в той же час їхньої дії стають частиною вищого наміру, " що простилається як тканина, виткана невідомою рукою у вільній грі сваволі історії ".

Поняття "ідентичне" у "Системі трансцендентального ідеалізму " використано для позначення основи дійсності взагалі.

"Ідентичність" як основа дійсності означає, що у свідомості й в історії , з одного боку, і в природі - з іншої, ми зустрічаємося з тією же основою світу і з тією же будівлею основи, який можна виразити в поняттях "причина самого себе" і "самостворення".

Під "самостворенням" Шеллінг розуміє обставини, коли природа і свідомість розуміються, як сходження, як "прогресивність" у напрямку до вищих утворів.

Визначена аналогія між природою і людським світом полягає в тому, що основа дійсності в обох випадках виявляється як з'єднання несвідомого і свідомого.

Природа діє неусвідомлено, але в її продуктах ми вбачаємо сліди розуму, і це виявляється в законах природи, у спрямованості до вищого, до людини, тобто

до розуму.

Людський світ, навпроти, діє усвідомлено, однак з нього виникає щось, чого ніхто не замишляв, тобто знову щось неусвідомлене.

"Органом" чи інструментом перевірки того, чи належать свідоме і несвідоме друг до друга, є філософія є філософія мистецтва.

Художник діє свідомо, але в його продуктах міститься більше, ніж він уклав, і це порозумівається лише тим, що в мистецтві виявляється те "незмінне ідентичне, що не може прийти ні до якої свідомості".

Великий крок уперед Шеллінга полягає в тім, що він перейшов від тези Фіхте - Я (несвідоме і неособисте) є основою світу - до тези про те, що основа світу є те "ідентичне", що виявляється в природі й у людській свідомості, з одного боку, в історії і мистецтві - з іншої.

Те, що Шеллінг говорить про одушевлену природу, що виявляється в спрямованості до вищого і до людини й у тім, що направляючою дійсністю є організм, а не нежива природа, свідчить, що він розуміє природу не матеріалістично, але проте як незалежну від свідомості.

Шеллінг прагне до зрівноважування суб'єктивного й об'єктивного, ідеального і реального, кінцевого і нескінченного.

Об'єктивно, зрозуміло, переважає ідеальний момент тому, що абсолютне розуміється як усвідомлює себе в людському пізнанні.

Світогляднецький значний його пантеїзм , важливе місце займає він і в історії діалектики .