Філософська антропологія

— здатність творити символи, насамперед слово (за¬вдяки слову людина спілкується, полегшує і поліпшує про¬цес суспільної діяльності — трудової, соціальної, політич¬ної, духовної);

— духовність як міра якісності особи, її людськості (те, що надає людині неповторної унікальності з-поміж усього живого на планеті; те, що властиве тільки їй. Ця визначальна якість є не зовнішньо сформованим фено¬меном, а надбанням активності самої людини, самоспрямованої на задоволення своїх внутрішніх природних потреб).

Завершуючи розгляд природи, сутності людини, слід звернути увагу на співвідношення понять «людина», «ін¬дивід», «особа», «індивідуальність», які іноді вживають як взаємозамінні, тотожні. Ці поняття є однопорядковими, але не ідентичними.

Найбільш загальним поняттям є «людина».

Людина — поняття, що відображає загальні риси люд¬ського роду, тобто характеризує родову істоту.

Індивід — окремий представник людського роду, окре¬мо взята людина (немовля — індивід з його антропологі¬чними властивостями, або одиничне від сукупності).

Особа — людський індивід, узятий в аспекті його со¬ціальних* якостей (погляди, цінності, інтереси, моральні пе¬реконання тощо), тобто це людина, що пройшла процес со¬ціалізації.

Індивідуальність — неповторний, самобутній спосіб буття конкретної особи як суб'єкта самостійної діяльно¬сті, індивідуальна форма суспільного життя людини на противагу типовості, загальності.

Вона виражає власний світ індивіда, його особливий життєвий шлях. Виявляється в рисах темпераменту, ха¬рактеру, у специфіці інтересів, якостей інтелекту, потреб і здібностей індивіда. Людина стає індивідуальністю, коли її особистість збагачується одиничними та особливими, неповторними властивостями.

Сутнісні риси людини не є сталою данністю при наро¬дженні. Вони набуваються людиною у процесі її життє¬діяльності, через взаємозв'язок із зовнішнім предметним світом. Філософська традиція, започаткована С. Керкегором і К. Марксом і згодом підтримана В. Джемсом, А. Бер¬гсоном і П. Тейяром де Шарденом, розглядає людину як таку, що сама формує себе, творить сама себе, тобто на¬буває сутності. Тобто людина не є розумною істотою, а стає нею, як і свідомо творчою, соціальною, такою, що володіє мовленням, формує власну духовність. Ці влас¬тивості не виникають на порожньому місці, хоча й під соціальним впливом. Вони мусять мати певну потенцій¬ну основу, константу, якою є людське тіло як частина природного світу. «Людина створена таким чином, — пи¬сав І. Кант, — що враження і хвилювання, викликані зовнішнім світом, сприймає за допомогою тіла — види¬мої частини її істоти, матерія якої слугує не тільки для того, щоб закарбувати в [...] душі першої поняття про зовнішні предмети, а й необхідна для того, щоб внутрі¬шньою діяльністю відтворювати і пов'язувати ці понят¬тя, одне слово, для того, щоб мислити»1. Тобто природ¬ний організм людини є активним чинником формування її сутнісних рис і властивостей. Біологічне в людині — людський організм з його структурами і функціями, спе¬цифічною для людини нейрофізіологічною організацією і властивою їй вищою нервовою діяльністю.Біологічне є найвищим рівнем природного, який ін¬тегрує в собі фізичне і хімічне, найзначущіша його час¬тина. Це сукупність загальних суттєвих ознак і власти¬востей людей як виду. Особливостями людського орга¬нізму є: пряма хода на двох ногах, розмаїття функцій рук, бінокулярний (стереоскопічний) зір, великий мозок (наявність глибоких звивин "на мозку істотно визначає розумові здібності людини). Біологічні особливості лю¬дини передаються від покоління до покоління, записані в генетичній програмі, яку репрезентують молекули ДНК. Генетична програма розвитку організму забезпе¬чує видову визначеність людини; расову належність; впливає на тип вищої нервової діяльності та численні індивідуальні особливості морфологічного характеру (ріст, колір волосся, форму обличчя, силу голосу, трива¬лість життя тощо). Біологічно обумовлені не лише ви¬дова визначеність чи стійкі варіації виду, наприклад, раси, а й такі періоди індивідуального життя, як дитинство, зрілий вік, старість. Біологічно визначаються й певні підструктури особи, зокрема темперамент, окремі риси характеру, статеві та вікові властивості психіки, приро¬дні здібності (пам'ять, художня творчість, обдарованість у музиці, математиці тощо). Таким чином, людина, ста¬вши істотою соціальною, не позбулася біологічної інди¬відуальності. Хоч які були б соціальні умови, і вони не можуть усунути генетичної різноякісності людей згід¬но з хромосомною теорією спадковості. Натомість вро¬джені анатомо-фізіологічні особливості людини зумов¬люють її здатність до засвоєння певних соціальних про¬грам, до трудової діяльності та мовлення, особливо гнучкість, неспеціалізованість спадкової програми по¬ведінки, яка робить людину слабшою порівняно з тва¬ринами і одночасно дає їй величезні переваги. Отже, якість людини, її здібності у загальному вимірі є резуль¬татом поєднання трьох факторів: біологічного (задат¬ків), соціального (соціальне середовище і виховання) і психічного (внутрішнє «Я» людини, її воля тощо).