Філософська антропологія

У космічній еволюційній концепцій П. де Шардена ан¬тропогенез розглядається в контексті космогенезу — по¬стійні взаємодії двох якісно відмінних світових енергій: механічної та психічної. Перша зумовлює розширення, дру¬га — концентрацію. В процесі космогенезу відбувається зростання психічного через його концентрацію і примно¬ження форм його вияву. До того ж, на думку Шардена, у Всесвіті діють фізичні константи (стала сильних і слаб¬ких взаємодій, стала Планка, граничність швидкості світ¬ла тощо), які в комплексі зумовлюють його наявний стан, який уможливив появу людини.

У своїй знаменитій праці «Феномен людини» Шарден доводить, що перехід до «феномена людини» відбувався не лише через морфологічні зміни і природний відбір, як у Дарвіна, а визначався, крім цього, ще й внутрішніми силами самого організму nоmо sapiens, трансформацією її свідомості, зокрема появою рефлексивної здатності, що по¬лягає в усвідомленні своєї свідомості. Тварина, на думку дослідника, знає дещо про світ, але вона не знає, що саме вона знає. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить про¬цес еволюції до нового рівня. Істотною властивістю люд¬ського життя, за Шарденом, є і його здатність використо¬вувати для свого розвитку випадковості. Життя розвива¬ється, зазначав він, через гру шансів, але впізнаних і схоплених, тобто психічно відібраних шансів.

Заслугою вченого є й те, що він у межах еволюційної концепції, яка має загалом нелінійний характер, обґрун¬тував єдність біологічної та соціальної природи людини. Т. де Шарден вибудував такий ланцюг еволюції людини; австралопітек — пітекантроп — синантроп — homo sapiens.

По-перше, у процесі еволюції постійно виникали нові роз¬галуження, більшість яких досить швидко зникала, а по-друге, у кожний період часу існувало багато паралель¬них еволюційних ліній, що походили від спільного нащад¬ка. Нарешті, походження людини пов'язане із зароджен¬ням життя на Землі, що лишається поки що таємницею. Тому розглянуті точки зору є лише гіпотезами. Існує гіпо¬теза й про позаземне (космічне) походження людини. Згід¬но з нею земна людина є продуктом «селекційної діяльнос¬ті» на Землі вищої цивілізації; еволюційний процес жи¬вого у земних умовах неодноразово коригували штучно.

У наукових розробках проблеми антропогенезу ще ба¬гато невідомого, не з'ясованого до кінця, не проаналізова¬ного, а отже, такого, що підтримується однією групою вче¬них і водночас заперечується іншою. І це зрозуміло, оскі¬льки йдеться про найдивовижніше творіння — людину.

2. Проблема людини є однією з найактуальніших у філо¬софії. Однак лише в сучасній філософії виник окремий напрям — філософська антропологія.

Філософська антропологія — напрям, завданням якого є систем¬не вивчення й обґрунтування сутності людського буття та людської індивідуальності.

Нерідко термін «філософська антропологія» тлумачать у ширшому значенні — як філософське вчення про лю¬дину, або філософію людини. У такому сенсі вживається він і в цьому посібнику.

Щоб збагнути сучасний стан філософії людини, необ¬хідний історичний екскурс розв'язання проблем людини. Кристалізація філософського розуміння людини, особливо на початкових етапах розвитку філософії, відбувалася на основі міфів, легенд, переказів і закладених у них ідей, образів, понять, а також своєрідного діалогу між міфологі¬єю та філософією, що тільки «спиналася на ноги» у своє¬му розвитку.

У давньогрецькій філософи спочатку людина не існує сама по собі, а є складовою системи певних відносин, що тлумачаться як абсолютний порядок і Космос. Людина в такому контексті мислилась як частина Космосу, як мік¬рокосм, що був-відображенням макрокосмосу (частина Ко¬смосу в межах людського сприйняття), який розуміли як живий організм. Такі погляди на людину обстоювали пред¬ставники Мілетської школи.Безпосередньо антропологічна проблематика знаходить свій вияв у діяльності софістів і в творчості автора філо¬софської етики Сократа, які вводять людину в буття як головну дійову особу. «Мірило усіх речей — людина» — основоположний принцип софістів.

Платон стояв на позиціях антропологічного дуалізму душі і тіла, хоча душу вважав субстанцією, яка й робить людину людиною, а тіло розглядав як ворожу їй матерію. Тому від якості душі залежала й загальна характеристи¬ка людини, її призначення і соціальний статус.

Філософія Нового часу, хоча й не звільнилася повністю від релігійного впливу, проблему людини вирішує не в мі¬стичному світлі, а в реальних земних умовах, утверджую¬чи її природний потяг до добра, щастя, гармонії. Цій філо¬софії органічно притаманний гуманізм і антропоцентризм, вона часто пронизана ідеєю автономії людини, вірою в її безмежні можливості. У Новий час до визначальних ознак людини було віднесено те, що вона силою свого розуму створює знаряддя праці, щоб збільшити власну продуктив¬ну спроможність. Набуває поширення механістичний погляд на людину як своєрідну машину (Р. Декарт, Ж.-О. Ламетрі, П.-А. Гольбах, Д. Дідро, К.-А. Гельвецій). Людський організм (на який впливає свідомість і відчу¬ває на собі зворотний вплив) — це самостійна заводна ма¬шина на зразок годинникового механізму. Ще однією від¬мітною рисою філософської атропології цього часу є тлу¬мачення людини як продукту природи, цілком детермінованої її законами. За словами П. Гольбаха, вона «не може — навіть подумки — вийти з природи».