Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї в науковому пізнанні
У 60-тi роки Фейєрабенд висловлювався i в пiдтримку тези про "неспiврозмiрнiсть" рiзних теорiй. Саме вiн з найбiльшою вiдвертiстю висловив тi наслiдки та пiдсумки, до яких прийшла "постпозитивiстська" методологiя науки, виразив доведенi ним до логiчного завершення та загострення тi агностичнi iдеї, що мiст謬¬лись у працях "критичних рацiоналiстiв (К.Поппер, Х.Альберт i Е.Тонiч), "постпозитивiстiв' iсторичної школи (Т.Кун, Ст.Тулмiн, I.Лакатос), "неорацiоналiстiв' (Г.Башляр i його послiдовники).Першi працi Фейєрабенда лише вiддалено провiщували той епiст嬬¬мологiчний анархiзм, котрi гiпертрофують критичний рацiоналiзм. Але вже й тодi їх автор поступово видiлявся серед iнших постпоз謬¬тивiстiв як найбiльш безкомпромiсний, такий, що не лякався самих крайнiх висновкiв з своїх припущень i гiпотез.
Виходячи з тези про несумiснiсть (а пiзнiше ¬¬¬неспiврозмiрнiсть) наукових теорiй, Фейєрабенд приходить, услiд за Поппером та Куном, до антикумулятивiзму - тобто заперечення того, що в науковому пiзнаннi зберiгається деяке незмiнне стале "ядро" об'єктивних iстин - i тим самим вiдкидання вчення про розвиток у вiдноснiй iстинi моментiв iстини абсолютної. Науковi теорiї є н嬬¬сумiсними, непорiвнюваними, взаємонеперекладуваними - альтернବ¬тивнi побудови завжди i кругом формально-логiчно одна однiй суп嬬¬речать i не виводяться одна з одної. Вiдсутнiсть принципово спiль¬¬¬них мов спостереження вiдповiдно для iзольованих одиничних емпiричних тверджень, для емпiричних базисiв окремих теорiй, для рiзних методологiчних пiдходiв призводить до ситуацiї хаотичної багатомовностi - теорiї. До цього Фейєрабенд приходить на пiдставi тези про "теоретичну навантаженiсть" всiх емпiричних понять, яка має мiсце до того, як поняття будуть пiдданi свiдомiй концепт󬬬альнiй обробцi.
Принцип мовної неспiврозмiрностi будується на визнаннi iснуван¬¬¬ня iррацiоналiстичного базису рацiоналiзму. Фейєрабенд при цьому посилається на дослiдження Л.Флека, Е.Дюркгейма, Л.Левi-Брюля; на широко вiдомi в захiднiй фiлософiї дослiдження пралогiчного "мис¬¬¬лення" у прадавнiх народiв. Можна помiтити також вплив на Фейєрବ-бенда гiпотези "лiнгвiстичної вiдносностi" Е.Сепiра та Б.Уорфа i схожi позицiї К.Айдукевича.
Серед проблем, якi в тiй чи iншiй мiрi розглядались Фейєрабен¬¬¬дом, можна назвати такi: який шлях i якi методи є найбiльш адеꬬ¬ватними для побудови теорiї науки, якою є структура сучасного на󬬬кового знання i якими є механiзми його функцiонування та росту, що становить основу наукового пiзнання i якi взаємовiдносини iснують мiж здоровим глуздом, науковим знанням, що спирається на досвiд та експеримент, i загальними фiлософськими твердженнями про свiт.
Iснували рiзнi пiдходи до цих проблем, зокрема - в рамках не¬позитивiзму пiдхiд Поппера, критиком якого ввжає себе Фейєрабенд. У свiй час, критикуючи логiчних позитивiстiв, Поппер у прот謬¬лежнiсть вченю про непохитнiсть емпiричного фундаменту наукового знання та унiверсальнiсть гiпотетико-дедуктивної моделi наукової теорiї протиставив метод росту знання шляхом висунення смiливих здогадок, верифiкацiонiзмовi - принцип фальсифiкацiї. Проте, йому не вдалось вирiшити ряд методологiчних проблем: так, принцип фаль¬¬¬сифiкацiї вимагає негайної вiдмови вiд теорiї, як тiльки отримано негативнi результати пiсля її фальсифiкацiї. Однак, як це прод嬬¬монстрував I.Лакатос [7.-p.87-98], реальна наукова практика не зବ¬довiльняється цим принципом: вiд теорiї, що оточена багатьма ан¬малiями i навiть прямо сфальсифiкована, вченi вiдмовляються лише тодi, коли побудована альтернативна та бiльш прогресивна нова т嬬¬орiя. З цього факту, зокрема, випливає, що критерiй демаркацiї нବ¬уки i не-науки на основi принципу фальсифiкацiї є, що найменше ¬¬-неконструктивним. Взагалi, критика концепцiї росту наукового знан¬¬¬ня К.Поппера виявила невiдповiднiсть з фактами iсторiї фундамен¬¬¬тальної науки, що на думку Лакатоса, пов'язано iз особливою сферою практичного поширення цiєї методологiї - прикладнi науки. При всiй вiдмiнностi позицiй Фейєрабенда i, наприклад, Куна, Лакатоса та iнших, можна, однак, видiлити деяке спiльне, властиве їм всiм р¬зумiння моделi наукового знання. Принципи такої iсторико-метод¬логiчної моделi науки такi:
1. Теоретичне розумiння науки є можливим лише за умови д謬¬намiчної структури наукового знання.
2. Наукове знання є цiлiсним за своє природою; його не можна розбити на незалежнi один вiд одного рiвень спостереження та рiвень теорiї; будь-яке твердження спостереження зумовлене вiдповiдною теорiєю - є "теоретично навантаженим".
3. Фiлософськi (онтологiчнi, метафiзичнi) концепцiї тiсно взаємопов'язанi з власне науковим (конкретно-науковим) знанням: фiлософiя не тiльки виявляє стимулюючий вплив (позитивний чи негବ¬тивний) на науку, але фiлософськi твердження органiчно входять в "тiло" науки, формують його.
4. Динамiка наукового знання - не складає послiдовний кумуля¬¬¬тивний процес; науковi теорiї є незалежними одна вiд одної, неспiвставлюваними, неспiврозмiрними (ця теза серед представникiв фiлософiї науки iсторизму вiдкидається тiльки Лакатосом).5. Мета змiни наукового знання - не досягнення об'єктивної iстини, а, наприклад, отримання кращого розумiння певних фен¬менiв, вирiшення бiльшої кiлькостi наукових проблем, побудова простiших та компактнiших теорiй тощо.