Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї в науковому пізнанні
Приблизно у серединi 70-х рокiв (значною мiрою - завдяки зуси묬¬лям П.Фейєрабенда) серед фiлософiв науки поширилося переконання, що створення загальновизнаної теорiї, iдеальної моделi науки, яка iстинно реконструює iсторiю науки, - справа безнадiйна. Програма створення унiверсального наукового методу, яка була проголошена ще позитивiзмом, опиралася на надiю, що фiлософiя науки, сама являючи собою науку про науку, вже завдячуючи своєму iснуванню приведе до створення загальновизнаної методологiчної концепцiї. Однак, дис¬¬¬кусiї у межах фiлософiї науки довели, що вона не спроможна створю¬¬¬вати загальновизнанi концепцiї. Виявилося, що вона несе у собi хବ-рактерну рису iсторiї фiлософiї - розмаїття думок i позицiй. У свою чергу, саме Фейєрабенд визнаючи проблему демаркацiї ант謬¬номiєю виявив її принципову важливiсть, оскiльки якщо наука та мiф можуть невирiзнятися, тодi будь-який послiдовний розум завжди буде мучитися питання про необхiднiсть науки взагалi.
Центральна проблематика iсторичних дослiджень у фiлософiї на󬬬ки, за свiдченням Ст.Тулмiна (з яким можна погодитись), була змальована ще Р.Дж.Коллiнгвудом у працi "Нарис метафiзики" (1940). Коллiнгвуд звернув увагу на наявнiсть iєрархiї питань i тверджень у природознавствi. Ця iєрархiя свiдчила, що загальнi принципи у науцi не являють собою унiверсальнi твердження, з яких дедуктивно виводяться особливi та одиничнi твердження. Найбiльш явно, ця iєрархiчнiсть притаманна математичним наукам, базовi положення котрих є чiтко фiксованими. У природознавствi специфiчнi положення отримують своє значення лише при спiввiднесеннi з певними м嬬¬тафiзичними доктринами. Загальнi принципи (визначення простору, часу, субстанцiї, закону та iн.) вiдносяться до специфiчних пол¬жень не як аксiоми до виведених наслiдкiв, а як фундаментальнi проблеми, через розгляд яких просуваються дослiдження у певнiй сферi пiзнання.
Теза Коллiнгвуда, що "iнтелектуальнi змiни в науцi пов'язанi iз змiнами базових припущень", опирається на переконання про вiдсутнiсть доведених i обгрунтованих абсолютних унiверсальних нବ¬укових положень. Тому для фiлософа типу "коллiнгвудiвського м嬬¬тафiзика" [2. -с.171] проблема дослiдження науки складається з "пояснення, за яких умов i в наслiдок яких процесiв певна с󬬬купнiсть абсоютних посилань змiнюється iншою" [2.-с.172]. Каузаль¬¬¬не визначення iсторичностi науки було зафiксоване Тулмiном у так¬му визначеннi Коллiнгвуда: "Абсолютнi передумови кожного суспiльства на кожному етапi його iсторiї створюють вiдповiдну структуру, котра переживає напруження, i цi напруження зростають з рiзних причин. Якщо напруження стають дуже значними, структура руйнується та змiнюється iншою, що являє собою модифiкацiю старої структури, але без цих руйнiвних напружень" [2.-с.173].
Коллiнгвуду, також, належить визначення головної проблеми iсторичного аналiзу науки - неможливiсть рацiонального пояснення еврiстичних змiн. Вiн вказував, що модифiкацiя старої структури знань у нову не являє собою пряму рацiональну дiю науковцiв. Даний процес вiдбувається як нiким не запланований. Тому завжди зал謬-шається проблема визначення, у кожному конкретному випадку, чи був "рацiональним" перехiд вiд старих припущень до нових[Див.: 2.-с.170 -189]. Нова сукупнiсть "абсолютних" припущень не може визнаватися критерiєм, бо вона сама стане колись старою.
Зазначимо, що вiдкриття нового "методу iсторизму" належить Т¬масу Семюелу Куну.
Томас Кун, спочатку в 1961р. - у статтi "Про функцiю догмату в науковому дослiдженнi", а потiм у книзi "Структура наукових рев¬люцiй" (1972) i на симпозiумi у Бедфорд-коледжi (Лондон, 1965), висуває теорiю наукових змiн, призначену для вирiшення визначеної Коллiнгвудом проблеми.
Кун, здiйснюючи порiвняння "нормальної" та "революцiйної" на󬬬ки, аналiз вiдмiнностей способiв дiяльностi рiзних наукових товବ¬риств, виявив, що iсторизм може виконувати функцiю методу та мет¬дологiчної пiдвалини формування певної "парадигми" чи "дис¬¬-циплiнарної матрицi" (поняття "дисциплiнарна матриця" використ¬вується ним в останнiх працях, як уточнення поняття "парадигма").Конкурентна боротьба рiзних наукових товариств, яка представл嬬¬на перiодами панування окремих парадигм (певних загальних способiв iнтелектуальної та експериментальної дiї) та розпаду парадигм (процеси пошуку i становлення нових способiв конкретно наукового свiтосприйняття), у Т.Куна, складає не тiльки iсторичну реалiю буття науки та науковцiв, а й пiдвалину iнтелектуальних процесiв, за яких єдиним способом iнтелектуальної рацiональної дiї науковцiв стає використання певної моделi iсторiї як методу. У книзi "Струꬬ¬тура наукових революцiй" зазначено, що в процесi виникнення прин¬¬¬ципово нових iдей важливу функцiю виконують психодинамiчнi iррацiональнi елементи, якi вiн описує у якостi "гештальтiв". Суб'єктом гештальту є особистiсть, яка всупереч усталеним науковим традицiям пропонує уявлення, що заперечують ряд розповсюджених нବ¬укових переконань як анахронiзми.
У свою чергу, стосовно даного питання, Iмре Лакатосом було п¬казано, що нi генiальнiсть яскравих особистостей, нi еврiстичнiсть та зручнiсть нового знання не стають вирiшальними аргументами для наукового товариства у процесi визнання новацiї, бо бiльшiсть уч嬬¬них завжди є частка конкретної наукової школи, яка дотримується "своїх" "загальноприйнятих" уявлень. Новi уявлення просто не р¬зумiються, а тому не сприймаються абсолютною бiльшiстю. I у цьому нерозумiннi немає нiчого дивного, бо розумiння є результат осмис¬¬¬леного, рацiонального сприйняття. А оскiльки пропонується нове, яке заперечує опрацьовану систему уявлень, тодi воно визнається як "антинаукове".