Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї в науковому пізнанні
У наслiдок аналiзу поняття "нове знання", ми можемо зробити висновок, що нове у чомусь обов'язково заперечує та спростовує п¬переднє. Без цього заперечення "новим - старого" поняття "нове" немає нiякого сенсу. Тому визнання процесу появи нових знань вия⬬¬ляє парадокс iррацiонального поступу науки, яка вважається загаль¬¬¬новизнаним зразком рацiональностi.
Визначення процесу, за допомогою якого реально знiмається вкବ¬зана проблема, вдалося (незалежно вiд I.Лакатоса) зробити Т.Куну через аналiз процесiв вiдновлення наукових кадрiв певної наукової школи. Методологiчну функцiю, як виявилося, виконують пiдручники та посiбники (з фiзики, математики, хiмiї та тощо), якi створюють¬¬¬ся вiдповiдними науковцями, що завжди мають певнi науковi уявлен¬¬¬ня. Написання навчального посiбника завжди супроводжується дидаꬬ¬тичною обробкою iсторiї науки окремим вченим, який керується влас¬¬¬ними науковими уявленнями. Оскiльки кожен пiдручник є систематиз¬ваний виклад iсторiї вiд "елементарних" до "сучасних" надбань пе⬬-ної галузi пiзнання, тодi "сучаснi" уявлення, яких дотримується автор (парадигма товариста до якого належить автор) повиннi нес󬬬перечливо вкладатися у загальнонауковий iсторичний здобуток. Отже, у виглядi пiдручника iсторiя, вiдабстрагована вiд хронотопностi iсторичної емпiрiї, стає реально "дiючим" методом не тiльки рацiонального єднання нових наукових уявлень з попереднiми у нес󬬬перечливу систему, а й методом формування нової парадигми, нової наукової школи, нового товариства однодумцiв.
У межах методологiї iсторизму методи дедукцiя, iндукцiя знах¬дяться у логiчному пiдпорядкуваннi новiй класифiкуючiй системi (конвенцiя) та методу фальсифiкацiї, як засобу прийняття наук¬востi нової конвенцiї.
Звертаючись до iдей основположника метода iсторизму Томаса С嬬¬мюеля Куна слiд зазначити, що вiн формує свою концепцiю iсторичної динамiки змiн у науковому знаннi при спробi подолати суперечностi логiчного емпiризму та критичного рацiоналiзму.
Не дивлячись на значнi досягнення критичного рацiоналiзму, пов'язанi зi створенням концепцiї формування нового знання при вирiшеннi попередньо усвiдомлених проблем, серед представникiв фiлософiї науки залишилася загально визнана невдоволенiсть немо欬-ливiстю проведення остаточної фальсифiкацiї. Методологiя критичн¬го рацiоналiзму давала позитивнi наслiдки при її застосуваннi лише до деяких перiодiв розвитку науки, залишаючись безсилою перед цiлим рядом проблем, усвiдомлених у середовищi представникiв фiл¬софiї науки. Розповсюджений образ науки як системи знання, змiни якого пiдпорядкованi принципам методологiї та логiки, суперечив значному фактуальному матерiаловi, котрий засвiдчував, що мають мiсце надметодологiчнi шляхи розвитку науки.Т.Кун, вирiшуючи цю проблему, створює власний образ науки, сп嬬¬цифiка котрого полягає в тому, що логiко-методологiчнi фактори розвитку науки втрачають свою всеосяжну надiсторичну нормବ¬тивнiсть, позбавляються визначень унiверсальностi та пiдпорядкову¬¬-ються функцiональнiй залежностi вiд iсторично обмежених способiв дiяльностi наукового товариства. Розробка концепцiї функцiональної залежностi вiд спiвтовариства науковцiв логiко-методологiчного бବ¬зису наукового пiзнання дозволила Куну опрацювати модель iстор謬¬ко-наукового процесу як послiдовної змiни станiв конкурентної б¬ротьби мiж рiзними товариствами вчених. Найбiльш визначними момен¬¬¬тами даного процесу Кун вважає перiоди "нормальної науки" i "на󬬬кової революцiї".
Запропонована Т.Куном концепцiя фiлософiї науки спрямовується на критику iдейного грунту нормативiзму в епiстемологiї - перек¬наностi в абсолютнiй унiверсальностi критерiїв науковостi та на󬬬кової рацiональностi. Цi критерiї проголошуються ним iсторично вiдносними. Способи вирiшення наукових проблем не детермiнуються попереднiми методологiчними здобутками. Визначення рацiональностi на вiдмiну вiд нерацiонального в iнтелектуальнiй дiяльностi кожен раз встановлюється заново при затвердженнi парадигми. Тим самим Кун заперечує фундаменталiзм емпiризму, вважаючи, що не iснує фактiв, незалежних вiд парадигми, i не може iснувати нейтральної мови емпiрiї. Товариство вчених, керуючись вiдповiдною парадигмою, вчиться бачити свiт скрiзь її нормативи. Не факти визначають т嬬¬орiю, а теорiя визначає - якi саме факти будуть нею осмисленi, стануть предметом свiдомостi.
Стратегiчний задум Т.Куна полягає в тому, що саме iсторiя науки має стати джерелом та пробним каменем епiстемологiчних моделей рiзних концепцiй у фiлософiї науки. Запропонувавши обмежити паную¬¬¬чий в неопозитивiстськiй та попперiанськiй традицiї образ науки як системи знань, змiни i еволюцiї котрого пiдкорюються канонам мет¬дологiї i логiки, i замiнивши цей образ на схему науки як розгал󬬬женої форми дiяльностi наукових спiвтовариств, Кун стає засновн謬¬ком нової лiнiї в розвитку фiлософiї науки - iсторичної школи [Див.:3. -288с.].
Специфiка запропонованого образу науки полягає в тому, що логiко-методологiчнi фактори науки втрачають свою надiсторичну нормативнiсть i стають функцiонально залежними вiд вирiшуваних проблем i панiвного у вiдповiдний iсторичний перiод способу дiяль¬¬¬ностi наукового товариства.