Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї в науковому пізнанні
За аналогiєю мiж полiтичною i науковою революцiями, при замiнi парадигми вченi, згiдно з Куном, розподiляються на прибiчникiв н¬вого i прихильникiв старого. Остаточне рiшення, приймати чи нi н¬ву парадигму, залежить вiд бiльшостi членiв наукового спiвтовବ¬риства, якi на це погодяться.
Думку, що нова парадигма включає стару як окремий випадок, Кун вважає помилковою. Як на приклад вiн вказує на те, що маса в фо𬬬мулах Ньютона i Ейнштейна означає рiзнi поняття. Суть справи - не в можливостi звести одну парадигму до iншої, а в змiнi поглядiв на простiр i час: iдеї Ейнштейна не лише не включають в себе уявлення Ньютона, але й заперечують їх. Тим самим, наукова революцiя це змiна саме фiлософських переконань науковцiв.
Кун пiдкреслює, що вирiшальний критерiй вибору парадигми ¬¬¬кiлькiсть i важливiсть проблем, якi можна розв'язати на її основi. Але цей критерiй лежить вже поза наукою. Наука революцiонiзує свiт, що лежить за її межами.
Зi змiною парадигми змiнюється i весь свiт вченого. Абсолютна об'єктивна мова наукового спостереження, про яку мрiяв Декарт, н嬬¬можлива. Сприйняття вченого завжди буде зазнавати впливу паради㬬¬ми, загальних метафiзичних настанов окремого кола науковцiв..
Кун вважає, що iснуюча педагогiчна традицiя i характер змiсту пiдручникiв приховують факт наукових революцiй. Якщо дивитись на пiдручники, то можна прийти до висновку, що рух науки - це лише поступове наближення до нинiшнього її стану. Великим вченим мин󬬬лого приписуються думки, яких вони не мали, їх висловлювання тл󬬬мачаться з позицiй сучасностi на пiдставi новiтньої реконструкцiї iсторично наявних надбань науки.
Процес затвердження нової парадигми має складну структуру. Кр謬¬терiєм надання переваги виступають фальсифiкацiї, новi можливостi розв'язання наукових завдань, простота, яснiсть, науковий престиж автора. Але в бiльшостi випадкiв докази на користь нової i старої парадигми зрiвноважуються. Однак, оскiльки вибiр парадигми вiдб󬬬вається в перiод кризи, себто тодi, коли вченi розчарованi старою парадигмою, вони приймають нову парадигму на пiдставi нерацiональ¬¬¬них мотивiв.Кун вважає, що вчений - член наукового спiвтовариства - є зв謬¬чайно добре пiдготовленим i до наукової роботи, i до кризи науки. Не пiдготовлений вiн лише до виходу з кризи. Тому нову парадигму, як правило, висуває або дуже молода людина, або вчений, який нещ¬давно прийшов до даної наукової царини.
Вихiд з кризи, тобто виникнення нової парадигми, становить о𬬬ганiчний компонент наукового прогресу. Структура науки, подiленої на конкуруючi школи, завжди така, що прогрес її неминучий.
Таким чином, перiод нормальної науки визначено парадигмою, така наука спрямована на дослiдження визначеної базовою теорiєю сферу явищ. Обмеження такого роду створює умови для поглиблення дослiджень, задає критерiї професiоналiзму, бо в його межах немає потреби апелювати до вихiдних принципiв i виправдовувати викорис¬¬¬тання певних понять. Усе це створює певну мовну традицiю нормаль¬¬¬ної науки, в якiй наявнi свої конвенцiї щодо сенсу i змiсту термiнiв, понять тощо. Отже, конвенцiональне визначення термiнiв, понять, мови має своє iсторичне обмеження, котре слiд завжди врବ¬ховувати. Поглиблення та поширення наукового усвiдомлення буття, визначене парадигмою пiд час перiоду нормальної науки, призводить до появи побiчних результатiв, що сприймається як отримання кр謬¬терiїв для вiдсiву ненаукових проблем.
Парадигма спрямовує дослiдження не тiльки закладеною у нiй м¬деллю визнаних науковим спiвтовариством способiв пiзнавальної дiяльностi, вона певною мовною структурою може спрямовувати i шля¬¬¬хом абстрагування вiдповiдних правил iз визнаних способiв дiї. Вченi погоджуються у своїй iдентифiкацiї парадигми, попередньо не узгоджуючи її повну iнтерпретацiю. Тому за перiоду нормальної на󬬬ки парадигма дiє, функцiонуючи у напiвсвiдомiй формi. Перший симשּׁ¬том кризи нормальної науки - набуття парадигмою форми обмежуючих принципових правил. Нормативна форма парадигми є свiдченям її на鬬¬вищої досконалостi, i водночас початком її занепаду. Коли паради㬬¬ма набуває зрiлого самовизначення, що здiйснюється через її усвiдомлення у формi системи норм науковостi, наука починає вст󬬬пати на шлях свого революцiйного розвитку, починається руйнування цiєї системи, оскiльки вона набула форми догмату (св4ятого писан¬¬¬ня).
Вченi нiколи не сприймають невiдповiднiсть ряду фактiв теорiї, якою вони керуються, у якостi контрприкладу, бо нове виникає внаслiдок взаємодiй, котрi якiсно невiдповiднi парадигмальному сବ¬моусвiдомленню, парадигмальному поглядовi на дiйснiсть. Тому ввବ-жається, що для обгрунтування фактiв, неосяжних для вiдповiдної парадигми, потрiбен iнший теоретичний рiвень дослiджень зi своїми новими способами наукової дiяльностi. Такi факти Кун називає "ан¬малiями". Кун засвiдчує, що аномалiї можуть виникнути i бути усвiдомленими тiльки на фонi парадигми; у цьому полягає її головна епiстемологiчна функцiя. Чим бiльше розвинута парадигма, тим вiдчутнiший для наукового товариства вплив аномалiй. Однак, ан¬мальнiсть все рiвно залишається за межами парадигми i не визнаєть¬¬¬ся фактом. Фiксацiя аномалiй вiдбувається у формi визнання ная⬬¬ностi "головоломки", додаткової мороки.