Iсторизм як форма теоретичної рефлексiї в науковому пізнанні
Поступово настає перiод професiйної невдоволеностi неспр¬можнiстю наукового товариства вирiшувати головоломки, виникненням мороки з постiйного дискутування ряду питань. Це настає перiод кризи науки. Вiдкриття нового як наукове досягнення вiдбувається у формi осмислення аномалiй, через визнання їх фактом. Як правило, проблеми, по вiдношенню до котрих фiксується поняття кризи, бувବ¬ють такого типу, якi вже були предметом усвiдомлення, а практика нормальної науки визнала їх вирiшеними (наприклад: що ми розумiємо пiд термiном "простiр"). Такi проблеми вирiшуються тепер з урах󬬬ванням аномалiй, якi сприймаються як контрфакти по вiдношенню до попереднього теоретичного рiшення. Таким чином, вiдкриття, поява нової теорiї, замiна парадигми стає реальнiстю через перегляд ос¬¬¬новоположень, якими користувалися попереднi поколiння вчених. Тим самим, цi основоположення стають предметом окремого аналiзу: експлiкуються, рефлексуються, спiвставляються.
Остаточним моментом становлення нової парадигми є спiвставлення двох парадигм мiж собою i природою. Таке спiвставлення можливе л謬¬ше за умови наявностi нової парадигми, яка має здатнiсть вирiшувବ¬ти головоломки, вiднесенi попередньою парадигмою до аномалiй. Р嬬¬зультатом спiвставлення, як правило, буде органiзацiя нового на󬬬кового спiвтовариства, об'єднаного новою парадигмою. Тому паради㬬¬ми спiвставляються не як варiанти лiнгвiстичних вправ, а як рiзнi свiтогляднi системи.Представник американського постпозитивiзму Стiвен Тулмiн у с嬬¬рединi 60-х рокiв запропонував iншу iсторичну модель науки, цент¬¬¬ральна iдея якої полягає в iсторичному формуваннi та функцiон󬬬ваннi "стандартiв рацiональностi та розумiння, якi складають осн-ву наукових теорiй".
Основною проблемою, яка знаходиться у центрi уваги Тулмiна, є проблема пояснення концептуальних змiн у науцi. Ця проблема вирବ¬жена у питання - "яким чином, за яких обставин i завдяки якому процесовi фундаментальнi поняття змiнюють одне одного?" [4. -с.12]. Також вiн цiкавиться iдеями iсторизму та наукової рев¬люцiї, проблемою вiдносної самостiйностi науки в системi суспiль¬¬¬ної свiдомостi та культури.
Вже в раннiй працi пiд традицiйною неопозитивiстською назвою "Фiлософiя науки" (1953) Тулмiн пiддав критицi абсолютизацiю логiчних (дедуктивiстських та iндуктивiстських) методiв аналiзу мови науки, а також неопозитивiстськi уявлення про аналiз та син¬¬¬тез, зробив деякi критичнi зауваження на адресу традицiйних поз謬¬тивiстських концепцiй науки як "майже не дотичних до практичної роботи у областi фiзики"[5. -p.122].
Тулмiн дуже швидко завоював визнання як фiлософ, котрий вiдк謬¬дає формально-логiчнi схеми, системи та моделi; його почали iмен󬬬вати "представником антипозитивiстської течiї англо-американської фiлософiї" [6. -с.71], що висунув найбiльш радикальнi заперечення проти неопозитивiстської програми з позицiї "iсторика науки".
У своїх фiлософських пошуках Ст.Тулмiн еволюцiонує вiд неопоз謬¬тивiзму, англiйської школи "фiлософiв буденної мови", та махiзму до гносеологiчного еволюцiонiзму Чикагських фiлософiв. Вiн вiдмо⬬¬ляється вiд вульгарно-гносеологiчного положення Е.Маха про "iнт嬬¬лектуальну еволюцiю" як безперервну аккумуляцiю знання, а також не приймає вирiшення проблеми концептуальних змiн Г.Фреге, Р.Дж.Коллiнгвудом та Т.Куном. На думку Тулмiна, помилка Фреге та Коллiнгвуда полягає в тому, що "вони обоє приєднались до фiл¬софського культу систематичностi, тобто до переконання, що поняття повиннi утворювати "логiчнi системи""[2. -с.180], а отже - прирiвняли "рацiональне" до "логiчного". Такий пiдхiд в嬬¬де до того, що "рацiональнiсть" наукового вiдкриття ( тобто конꬬ¬ретних рацiональних дiй, котрi можуть знаходитись за межами логiки i мови, за допомогою яких вченi домовляються про грунтовно пiдг¬товленi концептуальнi змiни) може випадати з поля аналiзу та оцiнки, якщо використовувати лише "логiчнi" чи лiнгвiстично сам¬визначенi термiни.
Недолiк iсторичної моделi Т.Куна, на думку Тулмiна, полягає у перебiльшенi значення змiн, що вiдбуваються при замiнi теорiй, оскiльки немає абсолютних розривiв. "Називаючи змiну "рев¬люцiйною", ми не вiдкидаємо свого зобов'язання пояснити "обставини та процеси", що мають мiсце пiд час цiєї змiни" [2. -с.182]. Замiсть "революцiйного" пояснення iнтелектуальних змiн Тулмiн пр¬понує еволюцiйну модель iсторiї, яка пояснює як поступово транс¬¬¬формуються "концептуальнi популяцiї". Еволюцiйне пояснення дося¬¬¬гається ним завдяки використанню iдеї Дарвiна про мiнливiсть та природний вiдбiр видiв у якостi iлюстрацiї "популяцiйної теорiї".
Також, iз критикою "моделi Куна" виступив П.Фейєрабенд. Ев¬люцiя iдей Пола Фейєрабенда прослiдковується з 50-х рокiв нашого столiття. Спочатку вiн притримувався поглядiв, якi були близькими до "аналiтичної фiлософiї" як рiзновиду неопозитивiзму, потiм став прихильником концепцiї К.Поппера, але невдовзi зайняв позицiю кр謬¬тичного вiдношення до попперiанства. В рядi статей вiн вiдкидав фiзико-пiзнавальний принцип вiдповiдностi, згiдно якого однi т嬬¬орiї в науцi бувають частковими або граничними випадками iнших, повнiших та бiльш iстинних теорiй. Поступово фiлософiя науки Феє¬¬-рабенда приходить до обгрунтування теоретичного плюралiзму як ос¬¬¬нови iнтелектуальної творчостi, що методологiчно заперечує парବ¬дигмальнiсть залишаючи їй мiсце лише в епiстемологiї, використов󬬬ючиу тезу про залежнiсть емпiричних знань вiн прийнятої теорiї, а самої теорiї - вiд її власної та онтологiчної мови i вiд прийнятої фiлософiї.