Сучасна зовнішньоторговельна політика України
розвиток торгівлі України з ЄС та порівняння з досвідом країн-кандидатів до Євросоюзу;
проблема політичних рішень з обох сторін як гальмуючий чинник;
розвиток Україною торгівельних стосунків с Європейським Союзом та перспективи торгівлі з країнами СНД [34].
Розвиток торгівлі України з Європейським Союзом – з багатьох, у тому числі й зазначених вище причин – не мав чітко зростаючого вектору, на відміну від країн Центральної Європи. Так, у Польщі на момент підписання Угоди про торгівлю і співробітництво у 1989 році доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті складала трохи більше 15%, проте вже у 1992 році, після низки асиметричних кроків ЄС у сфері торгівлі, доля Євросоюзу склала 57%. Польська частка у зовнішньоторговельному обороті зростала так само швидко: з 1,8% у 1989 році до майже 5% у 1995-му. У випадку України, доля ЄС у зовнішньоторговельному обороті у 2000 році ледве сягала 20%, водночас у зовнішньоторговельному обороті самого ЄС частка України склала маргінальні 0,3% [34].
Європейський Союз є найбільшим торгівельним партнером України після держав СНД, на долю яких у 2000 році приходилося 35% українського експорту й 60% імпорту. У 1999 році розвиток торгових відносин між Україною та ЄС зазнав значного уповільнення внаслідок фінансової кризи у Росії у серпні попереднього року та його наслідків для української економіки: обсяги імпорту з ЄС скоротилися на 26%. У 2000 році позитивні тенденції в українській економіці призвели до загального економічного зростання – вперше з набуття Україною незалежності. Експорт з країн ЄС та імпорт туди українських товарів зросли відповідно на 34,5% та 35,5% [34].
Разом із тим структура торгівлі України та ЄС змін не зазнала: більшість українського експорту до країн ЄС припадає на сировину (22%) та продукцію важкої промисловості (44%, з яких частка виробів із заліза та сталі складає 17,5%, текстильні товари – 14,6% та продукція хімічної промисловості – 9,8%). Доля сільськогосподарських продуктів в українському експорті до ЄС складає приблизно 12,4%. Що ж до Європейського Союзу, то 72% його експорту до України склали готові вироби. Дані цифри наведені з метою ще раз підкреслити проблему, що, ймовірно, становитиме вагому складову негативних наслідків для України від розширення ЄС: низької конкурентноздатності українського виробництва, що також відображено й у домінуванні сировинної частки в українському експорті [34].
Чи не єдиним шляхом покращення ситуації може бути залучення іноземних інвестицій. Прямі іноземні інвестиції в Україну протягом 1992-2000 років склали трохи більше 3,7 мільярдів доларів США, тоді як у економіку Польщі було інвестовано понад 22 мільярди [34].Говорячи про розвиток зовнішньоторговельних стосунків України з Європейським Союзом та шлях, що його пройшли країни-кандидати на вступ до ЄС, зокрема, та ж Польща, неможливо не помітити важливої ролі, яку відігравали у цьому процесі політичні рішення Європейського Союзу, зокрема, його органів – Європейської Комісії та Європейської Ради, – що робилися по відношенню до цих країн. У даному контексті під терміном політичне рішення ми розуміємо рішення, ухвалення яких не було результатом класичної калькуляції втрат та переваг у коротко- та довгостроковій сферах. Перш за все, це стосувалося асиметричності торгівельного режиму на додаток до скасування Євросоюзом усіх кількісних обмежень для товарів центральноєвропейських країн ще задовго до набуття чинності угод про асоціацію з останніми. Це, зокрема, є однією з причин стрімкого розвитку експортних можливостей цих країн та економічною орієнтацію їх на країни Європейського Союзу.
У той самий час Україна – за усіх відмінностей процесу розвитку своїх стосунків з ЄС – не змогла скористатися подібними привілеями, що послугувало однією з причин для:
повільного розвитку й без того складних торгівельних відносин;
усталення економічної орієнтації України переважно на республіки колишнього Радянського Союзу, зокрема Росію;
підтримання іміджу України як інвестиційно непривабливої країни в очах передусім західноєвропейського та американського капіталів;
відсутності ініціатив щодо активізації співробітництва з ЄС та поширення песимізму щодо перспектив європейської інтеграції серед значної частини проєвропейськи налаштованої української еліти [34].
Проблема політичних рішень особливо яскраво проявляється тоді, коли мова заходить про перспективи надання Україні статусу країни з ринковою економікою у торгівлі з країнами ЄС та набуття статусу асоційованого члена Євросоюзу. На тлі повноцінної європейської інтеграції таких країн, як Болгарія та Румунія, економіки яких не набагато випередили українську, на тлі заяв Президента Франції Жака Ширака під час головування Парижа у ЄС про необхідність надання "чіткої європейської перспективи" країнам-учасницям Пакту Стабільності у Південно-Східній Європі, щодо України спостерігається майже повне мовчання. Заяви про "вітання європейського вибору України", що прямують з програми у програму, зазначені у Спільній Стратегії Європейської Комісії щодо України (1999 р.) не можуть замінити чіткої й недвозначної позиції про сподівання, що можливість для України у майбутньому набути статусу повноправного члена Європейського Союзу. Натомість, дуже добре пам’ятаються заяви на кшталт тієї, що її у листопаді 1999 року зробив Комісар ЄС з питань розширення Гюнтер Верхойген, назвавши розмови про перспективи входження України до ЄС "провокацією" [34].