Психологічні аспекти лікування

2) умовою прямування до самоактуалізації є досвід міжособистісних стосунків (насамперед, стосунків з близькими, дорогими людьми), які характеризуються такими рисами:

а) безперечне позитивне ставлення. Часто дитина бачить прояви любові до себе з боку своїх родичів (похвалу, ласку) тільки тоді, коли вона слухняна, якщо вона отримує добрі оцінки і таке інше. Тобто виключно за певної умови. Так у людини закладається переконання, що її можна любити, сприймати як особистість, тільки якщо вона відповідає певним вимогам (красива, має високий соціальний статус, ніколи не робить помилок тощо). Таке переконання робить людину невпевненою у собі, залежною від думки оточуючих. Якщо з раннього віку людина відчуває себе любимою і цінною заради неї самої, незважаючи на те що вона може робити щось не так, дурниці і навіть безглузді помилки (адже можна засуджувати вчинок, не принижуючи при цьому людину, що його здійснила), тоді у неї розвивається почуття самоцінності — те, без чого щасливий, гармонійний розвиток є неможливим;

б) щирість або конгруентність у спілкуванні. Щоб людина зробилася щирою, відкритою, вона повинна бачити щирість з боку близьких. Конгруентністю називається суміщення трьох "пластів" комунікації: вербального (тобто словесного), невербального (супровідних інтонацій, міміки, жестів) і того, що людина при цьому відчуває. Неузгодженість цих "пластів" завжди помічається партнером по спілкуванню (особливо, коли спілкуються близькі люди) і сприймається як нещирість, недовіра або навіть ворожість (як сприймається, наприклад, фраза "Я дуже тебе люблю", вимовлена з холодною інтонацією і "кам'яним" виразом обличчя). Результатом неконгруентної комунікації є звичка до недовіри й потайності;

в) емпотія. Вона означає розуміння, співпереживання партнеру по спілкуванню, вміння подивитися на обставини очима співбесідника;

3) неврози, відхилення у поведінці (у тому числі й асоціальна поведінка), спричинені порушенням контакту зі своїм внутрішнім "я" (тобто неможливістю розкрити свій внутрішній потенціал, самоактуалізуватися), втратою відчуття самоцінності.

Відповідно до цього мета гуманістичної терапії полягає в тому, щоб допомогти людині відновити контакт зі своєю сутністю, підвищити самоцінність. Методом, стратегією тут є "терапія, яка розуміє" (інакше: "клієнт — центрована терапія", емпатичне слухання). Якщо психоаналітик ставить запитання своєму хворому і інтерпретує його відповіді, то терапевт віддає ініціативу клієнтові. Клієнт, якщо відчує себе вільним і буде довіряти терапевту, сам прийде до тієї самої теми, яка його хвилює і, розповідаючи про свої почуття йпереживання, сам зрозуміє свої проблеми і знайде цілях до їх вирішення. Завдання терапевта зводиться до того, щоб створити атмосферу міжособистісного спілкування, яке задовольняє три згадані вище умови, і водночас заохотити клієнта до вільного висловлення своїх почуттів.

Гештальт-психологія

Основні тези гештальт-психології:

1) психологічній діяльності притаманне прагнення до цілісності, завершеності.

Завдяки психологічній активності будується ціле зображення. Через це навколо себе ми бачимо не суму якостей, а власне цілісні предмети.

Прагнення психічної діяльності до завершеності проявляється також у тому, що незавершена дія, нездійснений намір залишають певну напругу. Ця напруга прагне розрядитися (в реальному або символічному плані). Наслідком напруги є, приміром, ефект незавершеної дії, який полягає в тому, що зміст незавершеної дії запам'ятовується людиною краще, ніж зміст завершеної. Через таку саму закономірність доросла людина може раптом купити собі забавку, котру їй хотілось отримати в дитинстві;2) відсутність цілісності, завершеності породжує напругу, внутрішні конфлікти, невроз.

Так, наприклад, людина, яка втратила когось із близьких, часто відчуває провину перед померлим, пригніченість або відчай від того, що вже нічого неможливо повернути й виправити. Річ у тім, що у взаємостосунках близьких людей завжди достатньо присутній мотив чогось недоказаного, нез'ясованого, відкладеного "на потім". З точки зору гештальт-теорії всі ці наміри, які раптом втрачають можливість бути реалізованими, відіграють значну (якщо не головну) роль у генезі депресії і відчаю.