Психологічні аспекти лікування
Хворі з багатьма симптомами. У деяких випадках хворий може підтвердити у себе наявність названих лікарем симптомів. Хоча не виключено, що хворий дійсно мас патологію багатьох органів, але найімовірніше — у нього серйозні розлади емоційної сфери. У таких випадках деталізація кожного із симптомів може виявитися невиправданою. Необхідно вивчити психоемоційний стан хворого.
Патологічні страхи. Страх — часта й природна реакція на хворобу, на лікування і на сам медичний заклад. У деяких хворих страхом забарвлені їхні реакції на стресову ситуацію. Страх може сприяти поглибленню хвороби. Лікар повинен бути уважним до вербальних і невербальних проявів страху. Наприклад такі хворі часто сидять у напруженій позі, нервово перебирають пальцями або по-іншому проявляють страх. Вони можуть часто зітхати, облизувати сухі губи, пітніти більше від звичайного або навіть тремтіти. Часта пульсація сонних артерій видає прискорене серцебиття. Деякі хворі не можуть говорити. Інші роблять спроби сховати свої почуття за розмовою, вперто уникаючи причини свого неспокою. Якщо лікар виявить у хворого страх, він повинен намагатися розговорити його.
Втіха. У розмові з хворими, які відчувають страх, виникає бажання втішити їх, наприклад: "Не бійтесь, все буде добре". Одначе такий підхід може викликати зворотну дію. Поки лікар не з'ясував причину страху, його намагання заспокоїти є недоречними. Більш того, передчасне заспокоєння може перешкодити подальшій розмові, оскільки зізнання в почутті страху багато людей розцінюють як прояв слабкості. Насамперед, потрібно розібратись у переживаннях хворого. Це сприяє появі у нього відчуття впевненості. Зовсім страх зникає значно пізніше, аж коли лікар завершив опитування, обстеження і, можливо, встиг розповісти хворому, що з ним відбувається, і відкрито обговорити питання, які турбують хворого.
Гнів і ворожість. У хворих можуть бути причини для гніву; вони захворіли, не мають змоги вести звичний спосіб життя, почуваються безпорадними. І вони можуть спрямовувати свій гнів на лікаря. Можливо, лікар заслужив їхню ворожість, Можливо, він спізнився на прийом, був неуважним, нечуйним, дратівливим. Якщо це так, то лікар зобов'язаний загладити свою провину. Однак найчастіше хворі зганяють Свій гнів на лікаря, що викликаний безладом. Лікар мусить їх заспокоїти, поставитися до їхніх почуттів спокійно. Не потрібно поділяти ворожість хворого до відділення або клініки, навіть якщо лікар у глибині душі згоден із ним. Після того як хворий заспокоїться, лікар може визначитися в подальших кроках. Одначе розумне розв'язання емоційного конфлікту не завжди можливе, і людям потрібен час, щоб приборкати свій гнів.
Алкогольне збудження. Мало хто із хворих може так порушувати роботу в клініці, як люди в стані алкогольного сп'яніння. Вони звичайно є дратівливими, агресивними й некерованими. Перед тим як опитати їх, необхідно повідомити лікарняну службу безпеки. Вступаючи в контакт із хворим, лікар вітається з ним, відрекомендовується і потискує йому руку. Дуже важливо вести себе доброзичливо, не зухвало. Лікарю не потрібно дивитися п'яному у вічі, слід триматися невимушене й миролюбно, розслабити руки, не стискати їх у кулаки. Лікарю не обов'язково намагатися примусити такого хворого не шуміти або не лаятися. Краще його уважно вислухати і спробувати зрозуміти, що він говорить. Інколи такий хворий у маленькому приміщенні почувається нібито в пастці, через це краще запросити його у простору кімнату — це додасть впевненості й лікарю.Лікар може запропонувати такому хворому поїсти або випити кави; це може заспокоїти його і якимось чином розрядити обстановку.
Плач. Як і гнів, плач також є одним із важливих проявів емоцій. Подавити його вдається рідко. Коли хворий, здається, готовий розплакатися, лікар повинен або м'яко вдатися до конфронтації, або висловити співчуття, або дати можливість поплакати. Необхідно поставитися до цього спокійно. Запропонуйте хворому хусточку, склянку води. Почекайте, поки він заспокоїться. Можете підбадьорити його, сказавши: "Поплачте, вам стане легше". Таке ставлення, як правило, примушує хворих взяти себе в руки і продовжувати розмову.
Депресія. Проявляючись втомленням, схудненням, безсонням і невизначеним болем, депресія є одним із найчастіших клінічних симптомів. Нерідко її не помічають або просто ігнорують. Через це лікар повинен бути уважним, не пропустити її, вивчити її прояви. Він повинен знати, наскільки депресія серйозна. Так само, як лікар оцінює характер болю в грудній клітці, він повинен оцінити й ступінь важкості депресії. Обидва ці симптоми с потенційно загрозливими для життя. Лікар не повинен боятися запитати хворого, чи не було у нього думок про самогубство.
Привабливі хворі. Лікарі обох статей можуть відчути потяг до своїх хворих. Якщо у лікаря з'явилися такі почуття, він може поставитися до них, з одного боку, — як до нормальної реакції, з іншого — не повинен дати їм вплинути на свою поведінку.
Треба стежити за тим, щоб стосунки не виходили за межі професійних. Інколи хворі можуть відверто загравати з лікарем або робити недвозначні пропозиції. У таких випадках лікар спокійно, але твердо пояснює хворому (-ій), що ці стосунки між ними є суто професійними, а не особистими. Лікарю треба проаналізувати і свою поведінку. А може, він зайвий раз поставився до хворого надто вже приязно, висловлював свою прихильність дуже виразно? Чи може, не усвідомлюючи того, він одягався і поводив себе спокусливо? Лікар, не повинен допускати подібних ситуацій.