Психологічні аспекти лікування
У стосунках із хворим, особливо на перших етапах обстеження, емоційний контакт має велике значення. Під час контакту можуть виникати почуття емпатії (здатність доброзичливо проникати у психічний стан іншої людини), симпатії і антипатії (схильність симпатизувати або не симпатизувати іншій людині за тими чи іншими проявами ознак характеру). Отже, приязні та неприязні стосунки можуть суттєво впливати на подальші взаємовідносини, успіх терапії й ефективність психотерапевтичного впливу на пацієнта.Уміння лікаря швидко перебудовувати свою емоційну установку під час контакту з хворим — ознака високої професійної майстерності, Причому ставлення лікаря повинно базуватися на справжній повазі особистості хворого, глибокому розумінні складності його переживань, щирому співчутті. Завуальовані черствість і фальш добре "уловлюються" хворим. І це часто стає основного причиною відсутності належного контакту лікаря з хворим. Настрій лікаря, навіть добре замаскований, помітно впливає на настрій хворого.
Значною мірою під час розмови з лікарем хворий отримує віру в своє одужання. У більшості випадків після щирої, приємної розмови у багатьох, навіть тяжкохворих, значно поліпшується загальний стан.
Втрата віри у лікаря, у лікування нерідко робить неефективним найкваліфікованіше лікування, могутнім засобом впливу на психіку хворого стає слово лікаря. Останнє може впливати не тільки на душевний стан людини, але й на її психофізіологічний стан, на всі її життєво важливі функції.
Історія медицини знає безліч прикладів чудодійної сили словесного впливу на хворого з боку лікаря.
У взаємостосунках "лікар — хворий" найсуттєвішим необхідно визнати особистість індивіда і систему Ціннісної орієнтації учасників цих складних стосунків.
Лікар повинен бути всебічно розвинутою особистістю, з високими моральними принципами. Погляд лікаря на людину як на найбільшу цінність повинен лежати в основі взаємостосунків із хворими. Цільність і гармонійність розвитку особистості лікаря, звичайно, не застерігає від усіх можливих конфліктів і ускладнень у взаємостосунках із хворим, але це, безумовно, буде гарантією того, що лікар у будь-якій ситуації не втратить своєї людської гідності І не принизить людської гідності пацієнта.
Тут варто було б зупинитися ще на одній доволі складній, але загалом вивченій проблемі — психологічній сумісності людей (лікаря з хворим, медичних працівників між собою).
Кожний випадок психологічної несумісності можна пояснити з різних позицій: недоліками виховання, браком почуття міри і такту, брутальністю, станом здоров'я, іншими особливостями Індивіда, типом нервової системи. Не вдаючись до спроби вирішити проблему психологічної сумісності, можна, однак, припустити, що залежить вона значною мірою від типу нервової системи. Не викликає сумніву, що спільну мову холерик знайде скоріше з флегматиком або сангвініком, аніж із собі подібним. І якщо доведеться зустрітися двом холерикам, то все одно за їхньої психологічної однотипності у одного із них будуть хоч трохи переважати такі елементи психіки (вроджені або набуті), які дозволять йому знизити потенцію словесної агресії співрозмовника. Звичайно, зробити такий жест згоди не завжди легко. Однак хтось із двох якоюсь мірою повинен поступитися. Чим більший у лікаря досвід роботи, тим менша імовірність виникнення психологічної несумісності з хворим. Правда, інколи вона може назрівати, але не проявитися зовнішнім афектом, лише негативно відобразитися на душевному стані лікаря. В ситуації психологічної несумісності лікаря і хворого досвід лікаря вирішує багато, якщо не все.
Психологічна несумісність людей з різним характером, культурним рівнем і вихованням зрозуміла і з'ясована.
Виникає питання: а чи можлива ситуація психологічної несумісності людей, у яких немає таких або подібних причин до її виникнення? Дані соціальної психології, взяті з аналізу сімейних стосунків, свідчать, що навіть пара, яка відповідає всім без винятку критеріям сумісності, може легко розпастись, якщо партнери оберуть неправильну лінію поведінки. Важко переоцінити значення лінії поведінки у взаєминах лікаря з хворим. Таким чином, поведінка лікаря повинна точно збігатися з психологічним типом кожного нового хворого. Шлях до цього — виховання емоційної стійкості. Перспективність такого напрямку базується на тому, що емоції так само добре піддаються тренуванню та вихованню, як і наші м'язи. А тому лікар повинен загартовувати свою волю щодо конфліктних, стресових ситуацій, виробляти своєрідну захисну реакцію, тобто володіти собою.
Історія знає немало прикладів, коли уміння стримувати негативні емоції, володіти собою було особливо ефективним. Німецький філософ І. Кант зусиллям волі привчав себе не звертати увагу на жорстокий біль при подагричних нападах, а В. Паскалю вдавалося забути про зубний біль, коли він брався за розв'язання складної математичної задачі.