Синдром "сухого ока": клініка, діагностика, лікування

Визначення стабільності СП є найбільш чутливим тестом визначення порушення стабільності сльозової плівки при ССО. Дослідження проводиться за допомогою щілинної лампи. Після закапування 0,1 %-ного розчину флюоресцеїну-натрію лікар у кобальтовому світлі щілинної лампи спостерігає пофарбовану поверхню рогівки. Завдяки здатності фарбника розчинятися у воді, СП у кобальтовому світлі щілинної лампи виглядає як смужка зеленого кольору. Так як СП є нестабільною структурою, то через деякий час на тлі зеленого кольору на ній з’являються темні плями — місця, де плівка рветься (рис. 3). Інтервал між попереднім кліпанням і появою першої темної плями у СП і є тестом Норна, або часом розриву СП. У нормі цей час становить 10 с та більше [10].

Для визначення загальної сльозопродукції (продукція основної та додаткових сльозових залоз) використовують смужку фільтрувального паперу довжиною 35 мм та шириною 5 мм. Смужку закладають загнутою на 5 мм частиною за нижню повіку на 5 хв і визначають довжину її змоченої частини (тест Ширмера) (рисунки 4а, 4б). У нормі цей показник становить 15 мм і більше. Оцінка базової секреції, тобто секреції додаткових сльозових залоз, проводиться аналогічним чином, але після попередньої анестезії поверхні ока (тест Джонса). У нормі цей показник становить 10 мм і більше [10].

За даними функціональних тестів прийнято виділяти 3 ступеня тяжкості синдрому “сухого ока”:• ССО легкого ступеня: результати тесту Ширмера становлять 10–14 мм/5 хв, тесту Джонса 6–9 мм/5 хв, тесту Норна 8–10 с;• ССО середнього ступеня: відповідно — 6–9 мм/5 хв, 2–5 мм/5 хв та 4–7 с;• ССО тяжкого ступеня: відповідно — < 5 мм/5 хв, 0–1 мм/5 хв, 0–3 с.Суттєвою допомогою у виявленні зон епітеліопатії при ССО є фарбування поверхні ока за допомогою 1 %-ного розчину флюоресцеїну-натрію або 1 %-ного розчину бенгальського-рожевого. На відміну від дегенеративних чи запальних змін поверхні ока, зміни останньої при ССО розташовані у межах відкритої очної щілини (рис. 5).

Серед додаткових тестів, що використовуються у клініці очних хвороб для діагностики ССО, є цитологічні дослідження кон’юнктиви ока на предмет оцінки стану кон’юнктивального епітелію та келихоподібних клітин, тести на вміст лізоциму та лактоферину в сльозовій рідині (діагностика синдрому Шегрена) [8].

Лікування ССО

На сьогоднішній день лікування ССО є складною і ще остаточно не вирішеною проблемою. Всі лікувальні заходи при цьому можна поділити на консервативні заходи та оперативні втручання. Незважаючи на те, що ССО у кожного пацієнта має свої чинники та індивідуальну патофізіологію, в терапії цього захворювання визначено три головні цілі, а саме:

- терапія причини виникнення ССО;

- запобігання ураженню рогівки;

- ліквідація або зменшення дискомфорту в очах.

Вирішення першої цілі припускає терапію основного захворювання, відміну чи заміну лікарського препарату(ів), що сприяв виникненню ССО або погіршив його перебіг. Для запобігання ураженню рогівки та зменшення дискомфорту в очах існує декілька напрямків терапії, а саме:

- збільшення сльозопродукції;

- збереження існуючої сльозової рідини;

- штучне збільшення кількості сльози на поверхні ока;

- зменшення негативного впливу факторів оточуючого середовища, що сприяють виникненню чи погіршують перебіг ССО.

Маючи на меті збільшення сльозопродукції, слід орієнтуватися на показники тестів Ширмера та Джонса. При крайніх ступенях гіполакримії ця задача не вирішується, а призначення стимуляторів не призводить до покращення, а тільки посилює дискомфорт в очах. З наявних на сьогоднішній день препаратів можна назвати лише розчин пілокарпіну. На жаль, як свідчить практика, цей парасимпатоміметик не дає бажаного ефекту [1].