Соціально-економічна природа інфляції

Погляди в економічній теорії на оптимальні показники дефіциту державного бюджету досить різні. Так, монетаристи пропонують позбутися дефіциту взагалі, представники теорії „економіки пропозиції” радять мати дефіцит не більш як 2-3% ВВП, а кейнсіанці – 5-8%. Економісти практики з МВФ радять утримувати дефіцит бюджету протягом перехідного періоду в межах 5-6% ВВП.

Однією з форм збільшення надходжень до держбюджету є організація фінансових промислових груп (ФПГ), завдання яких полягає у протидії спаду виробництва і стабілізації господарських зв’язків; у послабленні кризи неплатежів, спрощенні взаєморозрахунків між членами ФПГ та їхній інтеграції; у підтримці малого і середнього бізнесу; у зменшенні інвестиційного ризику; у збережені державного контролю над основними галузями економіки країни; у розвитку зовнішніх фінансово-економічних зв’язків; у підвищенні конкурентоздатності українських товаровиробників на світовому ринку.

Ще одним важливим антиінфляційним заходом є зміна джерел фінансування бюджетного дефіциту та обмеження обсягів кредитування комерційного банківського сектора із фондів Центрального банку.

5. Реальна приватизація. Важлива роль у реформах перехідного періоду надається приватизації. Крім того, що вона становить інвестиційну передумову створення ринкового середовища, приватизація дає змогу не лише знизити витратну частину держбюджету за рахунок ліквідації дотацій і субсидій, а й завдяки отриманню коштів від реалізації об’єктів колишньої державної власності поповнити прибуткову. А це є важливим тактичним заходом у боротьбі з інфляційними піками зростання цін.Формуючи антиінфляційну програму, треба врахувати, що інфляція не лише виробничий і не лише грошовий, а й відтворювальний феномен. Її складовими частинами повинні стати: викорінення структурних перекосів; реальна конверсія військово-промислового комплексу комплексу; ліквідація збиткових підприємств; радикальна економічна реформа (передача землі у приватну власність); активне залучення в ринковий обіг нетрадиційних товарів (нерухомості, землі, цінних паперів); ліквідація дефіциту держбюджету, передусім за поточними операціями; використання світового досвіду проектного фінансування, який базується на мінімальному використанні бюджетних засобів і максимальній частині недержавного сектора; розвиток ринку платних послуг, оскільки одними товарами забезпечити велику грошову масу неможливо; зниження ліквідності грошових заощаджень населення і його поточних доходів шляхом підвищення процента за депозитами.

Антиінфляційна програма повинна реально враховувати, що ринок в Україні перебуває у фазі становлення, економіка тільки починає функціонувати за законами ринку і ринкові регулятори народногосподарських пропорцій ще недостатньо спрацьовують. Це зумовлює необхідність поєднання ринкового регулювання інфляції з державним, розробки антиінфляційної стратегії, згідно з якою розвиток ринкових відносин органічно поєднується з гнучкими економічними методами державного регулювання різних сегментів ринку, у тому числі кредитного, страхового, валютного, фондового, з проблемами захисту приватної власності. І все ж першочерговим завданням у боротьбі з інфляцією є подолання економічного спаду, ефективна інвестиційна політика, формування стабільної макроекономічної структури ринку з метою поступового вирівнювання диспропорцій суспільного відтворення.

Слід також урахувати, що ступінь структурної неадекватності економіки формується під впливом не лише внутрішніх, а й зовнішніх факторів. Розпад зв’язків, які десятиріччями складається в рамках РЕВ, став для України шоком як із боку попиту (втрата традиційних ринків), так і з боку пропорції(зміна умов придбання ресурсів). Крім того, саме собою відкриття економіки в рамках стратегії лібералізації виявляє недосконалість її структури, виходячи з критеріїв ринкового господарства. За умов всебічного дерегулювання господарської діяльності протистояти структурній ломці й деіндустріалізації неможливо без здійснення широкомасштабної промислової політики. Органічною складовою такої політики є стратегія приєднання до міжнародного поділу праці, основою якого повинна стати підтримка національних експортерів, дозоване відкриття внутрішнього ринку.

Отже, на мою думку, антиінфляційна програма має складатися з набору взаємопов’язаних заходів. У загальному вигляді вони є заходами зі створення умов для стабільного розвитку економіки країни. Для реалізації цих умов необхідно підвищити ефективність народного господарства, здійснити ресурсозбереження, зменшити витрати і ціни, наповнити ринок товарами, впорядкувати оплату праці, надалі вдосконалювати бюджетно-фінансову і грошово-кредитну системи. Фактично приборкання інфляції має бути пов’язане із внесенням кардинальних змін до усіх складових господарського механізму.

Воночас треба пам’ятати, що за умов перехідної економіки, коли ринкових інститутів ще не сформовано, коли підприємства державного сектора й далі мають порівняно м’які бюджетні обмеження, повністю подолати інфляцію неможливо. Тому антиінфляційна політика повинна бути націлена не так на припинення інфляції взагалі, як на зведення її до прийнятого рівня, який не просто пом’якшив би її найзгубніші наслідки, а й надав би інфляції контрольованості, зробив би її інструментом стимулювання економічних перетворень.[4,8]