Антимонопольної політики в регульованій ринковій економіці
Монетаризький підхід прихован в тому, що ринки в достатній мірі конкурентні і що система ринкової конкуренції забезпечує високий ступінь макроекономічної стабільності. Ідейні корені монетаризму ідуть в класичну економічну теорію. Таким чином, ринкова система, якщо вона не підлягає державному втручанню у функціонування економіки, забезпечує значну макроекономічну стабільність. З погляду монетаристів, законодавство про монополії в інтересах бізнесу та інші заходи держави заохочують і посилюють негнучкість у плані зниження цін і заробітної плати. Система вільного ринку спроможна забезпечити значну макроекономічну стабільність, але державне втручання всупереч своїм благим намірам підриває цю спроможність.
Цікаво, на мій погляд, також розглянути суть дискусій про теорію антимонопольної політики, проведених у Радянському Союзі. Серйозне вивчення шляхів боротьби з монополізмом почалося в нашій країні під час "перебудови". Причому, виділялося два гіпотетичних варіанти антимонопольної політики. Перший виходив із того, що заходи для боротьби з монополізмом у значній своїй частині повинні передувати переходу до ринкових відносин. У цьому випадку передбачалося заздалегідь забезпечити передумови конкурентного, а не монопольного характеру, ринку, що формується. Другий варіант передбачав пріоритет активізації процесів переходу до ринку. Боротьба з монополізмом повинна була проводитися водночас з цим переходом і в його рамках так, щоб методи антимонопольної політики не суперечили логіці ринкових відносин. Це не означало, що адміністративні методи виключалися цілком, але їм надавали допоміжної ролі.Найважливішу роль у здійсненні антимонопольної політики держави грає антимонопольне законодавство -законодавство, спрямоване проти накопичення фірмами небезпечної для суспільства монопольної влади. Антимонопольне законодавство може розумітися у вузькому і широкому змісті слова. У першому випадку воно спрямовано проти чистих монополій і великих олігополій, що володіють надлишковою монопольною владою. Широке трактування антимонопольного законодавства спрямоване проти усіх форм накопичення монопольної влади (у тому числі і дрібними фірмами), будь-яких форм монопольної поведінки.
Класичним прикладом антимонопольного законодавства є антитрестовське законодавство США. Першим актом став знаменитий закон Шермана (1890), що був спрямований в основному проти монополізації торгівлі і комерційної діяльності.
Він забороняв будь-які форми контрактів (об'єднання, змови і т.п.), спрямовані на обмеження свободи торгівлі, а також оголосив поза законом недобросовісні методи усунення конкурентів, висуваючи їх як карний злочин. У якості мір покарання передбачалися штрафи, відшкодування збитків, тюремний строк і навіть розформування винної фірми. Головна особливість закону Шермана - націленість на боротьбу з вже існуючими монополіями. Його хибами були нечіткість основних визначень, відсутність постійного органа, що контролює виконання закону, профілактичних антимонопольних заходів.
Ці хиби в значній мірі були усунуті в 1914 р. із прийняттям закону Клейтона і закону про Федеральну торгову комісію (ФТК). У законі Клейтона не тільки уточнювалися основні поняття антитрестовського законодавства, але і розширювалося поняття антимонопольної діяльності. Зокрема особлива увага приділялася фінансовим аспектам взаємодії монополістів, а також монопольної влади як такій. На урядову ФТК був покладен контроль за виконанням антитрестовських законів. Надалі антитрестовське законодавство США все в більшому ступені переходило від вузького до широкого трактування монополістичної поведінки. Закон Уилера-Ли (1938) був спрямований на захист прав споживачів (проти хибної реклами і перекрученої інформації); закон Келлера-Кефаувера (1950) звертав увагу на взаємодію монополістів у сфері матеріальних активів. Удосконалювання антитрестовського законодавства продовжувалося і пізніше. Антитрестовські закони США дуже вплинули на розвиток антимонопольного законодавства інших країн.
В Західній Європі антимонопольні законодавства були прийняті після 2-ої світової війни і мають ряд особливостей. З одного боку, вони формально спрямовані на захист інтересів споживачів, а з іншого боку, покликані заохочувати процес концентрації виробництва й утворення великих корпорацій, якщо це пов'язано з науково-технічним прогресом.
Наявність монополії в галузі свідчить, що доступ в неї конкурентів ускладнений або не можливий. Часто бар'єри, які заважають вступу конкурентів до галузі, народжені об'єктивними причинами, іноді створюються штучно.
По-перше, бар'єром може стати технологія. Прикладами служать енергетика, металургія, залізничний транспорт, міське комунальне господарство (газо- та водопостачання, каналізація) і т. п., в яких сама технологія припускає обмежену кількість підприємств чи навіть одне. Таким чином, технологія в певних галузях народжує технологічні олігополії.
По-друге, природним бар'єром, який заважає чи обмежує доступ до галузі, є патенти і ліцензії. Держава за допомогою ліцензій обмежує доступ до галузі чи участь в якій-небудь діяльності. На основі патентів і ліцензій виникають науково-технічна монополія. Вона носить тимчасовий характер, зникаючи в процесі розповсюдження і комерційного освоєння результатів наукових досліджень і технічних розробок.