Теорія фольклору

Билини, не раз вже згадані на цих сторінках, – це епічні пісні, що їх в XIX ст. на російській Півночі непрофесіональні співці-селяни виконували речитативом, без музичного супроводу. Вірш билини – тонічний, неримований, засобом його впорядкування є витримування 3–4 наголосів у рядку та обов’язкової дактилічної клаузули. Оповідь билини будується з використанням традиційного сюжету за допомогою розгорнутої системи епічних формул і "тем".Сюжети билин розподілено між двома епічними центрами – Києвом, де править з дружиною богатирів князь Володимир, і Новгородом, в якому мешкають богатирі Василь Буслаєв і Садко, кожному з котрих присвячено по два сюжети. Більшість билинних сюжетів належать до першого, київського циклу. Найпопулярнішими богатирями його є Ілля Муромець, Добриня Микитич, Альоша Попович; про Святогора-Самсона та Чурила Плєнковича розповідається в кількох сюжетах; інші богатирі з’являються кожний в одній, присвяченій йому билині, а є й такі, що тільки згадуються в переліках богатирів. Богатир (первісна назва – "хъробръ") зображається істотою напівміфічною за силою: він самотужки б’ється з ворожим військом або з таким же напівміфічним противником, частіше теж богатирем (Соловій Розбійник, Тугарин Змієвич, Ідолище, Змій).

За умов, коли в билинах київського циклу йдеться про Київ як політичний центр Русі, а також про Чернігів, Овруч та інші українські міста, яскраво змальовано природу Україні (див. спостереження О. Ф. Гільфердинга: 1.3), цілком природною виглядає думка, що тут, на території теперішньої України більшість з цих епічних пісень і було складено. Проте час од часу з’являються спроби реанімувати відкинуту наукою концепцію новгородського (читай: російського) походження билин, що розроблялася М. П. Погодіним, М. І. Костомаровим, В. С. Міллєром. Так, С. І. Дмитрієву суцільне картографування билинних записів переконує, що "відома нам билинна традиція є новгородською інтерпретацією руського ("русского" – С. Р.) епосу", а також, що вже в XIV–XV ст. билин не було "в Україні та Білорусі" 8. Проте свідчення XV–XVIII ст., з одного боку, і відбитки билинного епосу в творах українського фольклору, з іншого (див. останній огляд: 9), доводять, що протягом кількох "післякиївських" століть билини залишалися живим явищем української фольклорної традиції.

Саме в цьому контексті аналізував билини київського циклу М. С. Грушевський (Грушевський, 4. Кн. 2). Зроблене істориком необхідно переглянути, виходячи з сучасного стану дослідження билин 10 і світового епосознавства. Виникає можливість піти далі, спробувавши реконструювати ту версію билинного епосу, що побутувала в Україні XV–XVIII ст., і не обмежуватися переліком сюжетів, а відтворити гіпотетичні архетипи (сюжетна схема, топоніми, персонажі та деякі стилістичні конструкції) окремих билин, починаючи з билини про Сухана: окрім північноросійських записів цієї безперечно південноруської (київської) билини, маємо й ранню (XVII ст.) її московську переробку.

Що ж до мутації в пісенному епосі України, то йдеться не про єдиномоментну заміну билин на думи, а про паралельне побутування якийсь час обох жанрів. Інакше не можна пояснити загадки дуже неповного набору в думах ознак "класичного" епосу, що контрастує з іншими прикметами їх саме епічної природи (див.: 6.3). Загадка ця розв’язується, коли зважити на неповторність ситуації: жанр дум створювався, сюжетний склад їх формувався в стосунку, якщо вжити математичний термін, доповнюваності з давнішим епосом, билинами. Творці нового жанру взагалі не мали необхідності складати думи про "героїчне сватання", наприклад, або на інші "романічні" епічні сюжети – і просто через те, що такі пісні ще виконувалися в жанровій формі билини.

Сама ж дума розробляє сюжети, билині якраз не притаманні, наприклад, "невільницькі": коли билинний богатир і потрапляє в полон до ворога-іноземця ("Ілля і Калин-цар", "Соломан і Василь Окулович"), то лише для того, щоб невдовзі його знищити. "Невільницькі" сюжети певної мірою датують постання відповідних дум. Якщо "Слово о полку Ігоревім" засвідчує існування вже в кінці XII ст. балади про втечу воїна із степового полону і в зв’язку з цим фактом сюжетні витоки думи "Втеча трьох братів з Азову" можна шукати в баладному репертуарі ще давньоруських часів, то захоплення турками в полон великих мас козаків могло траплятися тільки починаючи з кінця XVI ст., коли запорожці відновили стару руську традицію морських походів на країни чорноморського "Поморія".

Не знали билини і окремих сюжетів про самотню смерть воїна в полі: навіть якщо билину і спеціально присвячено містичній "загибелі богатирів", смерть героя завжди при людях. Проте існування таких пісень засвідчує знов таки "Слово о полку Ігоревім" (фрагмент про загибель князя Ізяслава Васильковича), і знов прототип треба шукати в дружинній баладі тієї доби.Як виникнення дум не можна пояснювати лише необхідністю застосування епічної форми до певної тематики, так і зникнення билин з українського репертуару – тільки нездатністю їх відбивати певні явища історичної дійсності XV–XVII ст. Діяв цілий комплекс чинників, не всі з них можливо тепер відтворити, але безперечно, що "екстрафольклорні" були серед них визначальними. Коли у XIII–XIV ст. величний Київ назавжди, як здавалося, втратив своє політичне та економічне значення, а "свого" князя у своїй столиці заступили інокультурні, а частіше й іновірні "государі" в Сараї, Вільні, Варшаві, народ та духовна інтелігенція поступово призвичаїлися до нових реалій – і київський пафос билинного епосу почав сприйматися як культурний анахронізм. Як певну паралель до цього явища можна нагадати, що й у кінці XVI – на початку XVII ст. "Перше відродження" (М. С. Грушевський) відбувалося на засадах не давньоруських і що коли пізніше в XVII ст. українські письменники зацікавилися культурною спадщиною Київської Русі, то звертатися до її витоків їм довелося за посередництвом московської рукописної книжності та польських друкованих хронік.