І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

Хоча природа сміху в «Енеїді» органіч¬но пов'язана з народною сміховою культу¬рою та бурлескною традицією мандрівних дяків, з певними елементами української і російської сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників про¬світительської думки. Як гуманіст і про¬світитель Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досяг¬ненню гармонії між особистим і суспіль¬ним, між людиною і державою. Взаємно опосередковані утвердження і заперечен¬ня в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, ви¬водять цей сміх за межі суто розважаль¬ного, у сферу серйозного призначення.

Котляревський вірить в очищаючу силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення і возвеличення «моральної су¬ті» людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах «природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітителя до проблеми «Людина і су¬спільство». На відміну від сміху сатирич¬ного (хоч елементи його наявні в поемі), який випливає з непримиренності реаль¬ності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дій¬сності. Гумор «Енеїди» не стільки поляри¬зує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобіч¬ної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького і потворного) взагалі не включає в себе комічний еле¬мент, в «Енеїді» з'являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону запере¬чуваного явища. Поема Котляревського належить до того гумористичного роду поезії, який, за словами Бєлінського, по¬требує «освіченого, розумного погляду на життя», бо гумор «є стільки ж розум, скільки і талант».

Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організуючим цент¬ром усієї поеми і визиачає характер есте¬тичного підношення до дійсності, виводить цей твір з ідейно обмеженого і малопро¬дуктивного у художньому плані кола травестій епопеї Вергілія у широкий світ ідей¬но-естетичних явищ європейської літерату¬ри, осяяних світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до «Декамерона» Дж. Боккаччо, «Моргайте» Л. Пульчі, до гуманістичної сатири переддня європейського Просвітни¬цтва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервангес), до творів німецької бюр¬герської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, Й. Фішарт), до комічних на¬ціональних епопей часів Просвітництва («Мишоїда» і «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Є. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та /Боротьба мишей і жаб» 'Іощо). «Енеїда» засвідчує зв'язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійсьським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII—XVIII ст. та бурлескною комедією XVIII ст.Вважаючи подібно до Г. Сковороди ос¬новним джерелом зла в Росії невідповід¬ність особистості її місцю в суспільстві, Котляревський у 1804 р. пише «Пісню на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну» (опуб¬лікована в 1849 р.), в якій проводить ідею чесного і безкорисливого служіння суспільним потребам та прославляє як при¬лад цього самовіддану діяльність гененерал-губернатора Малоросії О.Б.Куракіна. У «Пісні» крізь бурлескно-панегіричний шар пробиваються елементи критики панства, яке загарбало козацькі землі, та тогогочасного судочинства, що «у правду не вникає», потакаючи панам. Разом з тим .я жартівлива ода, в якій надія на соціальну справедливість пов'язується з додержанням існуючих законів, не піднімається ДО тієї художньої правди, пластики й афористичності поетичного слова, які ха¬рактерні для «Енеїди».

У 1818—1821 рр. Котляревський стає одним з двох директорів полтавського те¬атру і докладає багато зусиль для форму¬вання його репертуару, організації репети¬цій і вистав. Сама атмосфера театрально¬го життя Полтави, критичне ставлення Котляревського до таких псевдонародних п'єс, як «Казак-стихотворец» О.Шаховського, дружба письменника з М.С.Щепкіним, крім усього іншого, сприяли його зверненню до драматургії та написанню у 1818—1819 рр. п'єс «Наталка Полтавка» і «Москаль-чарівник», які ще задовго до публікації (1838, 1841) дістали сценічне життя і принесли добру славу авторові не тільки на Україні, а й за її межами

Естетика Просвітництва в особі його найвитдатніших теоретиків Дідро і Лессінга вважала театр найбільш доступним і дійовим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної тира¬нії і станової нерівності, бачила в ньому ефективне знаряддя виховання мораль¬ності. Вона висунула й обгрунтувала тео¬рію «міщанської» драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва і літератури з життям. Героями про¬світительської драми стають представники третього стану, звичайні люди з їх щоден¬ними інтересами й життєвими конфлік¬тами.

Поклавши своїми п'єсами «Наталка Пол¬тавка» і «Москаль-чарівник» початок но¬вій українській драматургії й національ¬ному театрові, Котляревський виступив прибічником цих нових, просвітительських ідей. На відміну від «високої» класици¬стичної трагедії, яка за допомогою аб¬страктно-логічного узагальнення показува¬ла подвиги і страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представ¬ники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування. Ха¬рактерно, що коли Дідро висував на пер¬ше місце рух ситуацій, їх зіткнення (типо¬ві обставини), а Лессінг, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною досто¬вірністю обставин дії, . дбав насамперед про зображення родових типі», Коїляревський намагався у своїх п'єсах показати типові характери у конкретних національ¬них обтавинах свого часу. Замість основ¬ного класицистичного конфлікту — між помилок) І суспільством—у драматургії Котляревського з'являється життєвий кон¬флікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соці¬альну основу