І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ

«Енеїда» Котляревського являє собою складну ідейно-художню систему, в якій народне світобачення переплітається з просвітительськими ідеями, комічне — з серйозним, знижене — з високим, героїч¬ним. Діапазон принципів художнього уза¬гальнення обіймає в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і прийоми

класицизму та просвітительського реаліз¬му. За справедливим зауваженням О. І. Білецького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда» Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням» Суть її полягає не в паро¬діюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлеск¬но-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова — Котельницького певною мірою прислужив¬ся Котляревському), а в намаганні віднай¬ти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу і новими суспільно-державними порядка¬ми, які запанували на Україні в кінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.

Перехід від «природних» традицій на¬родної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народ¬ного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, у на¬родній сміховій культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокрем¬ленням соціального життя від «природи» і «природного» життя людини яскраво ви¬явився в «Енеїді» Котляревського у праг¬ненні не тільки наблизити суспільні поряд¬ки до розумного («природного») начала, а й подолати егоїстичність «природного» як окремого, підпорядкувати його інтере¬сам «общого добра». Гармонію окремого і загального письменник бачить (у формі гумористично завуальованих натяків, алюзій), зокрема, у відновленні гетьманщини та її «нерегулярних» збройних сил. їх від¬носна автономність щодо суспільного ціло¬го (Російської держави), на думку автора, зовсім не суперечила б загальнодержав¬ним інтересам. Навпаки, ці сили могли б успішно «справляти повинність», тобто ви¬конувати службу по охороні імперії від зовнішніх ворогів. Ця ідея втілена в об-пазах Низа й Евріала, у патетичних словах про оборону «общого добра» («Де ющеє добро в упадку, Забудь отця, за¬будь і матку, Лети Іювинность ісправлять...») та про любов до спільної вітчиз¬ни («Любов к отчизні де гсроїть, Там.вража сила не устоїть»), у живописних картинах підготовки троянського війська до війни тощо.

Концептуально в моделі особистості Котляревський близький до Вергілія, до ідеї підпорядкування «природного» особи¬стого суспільному, державним інтересам («общому добру»), оскільки принцип під¬порядкування окремого (особистого) за¬гальному (державі, суспільному обов'язку) був представлений у Росії в самій ідеї «освіченого абсолютизму», починаючи з часів правління Петра І та в роки царю¬вання Катерини II, яка удавала з себе прибічницю поглядів французьких просві¬тителів. Ми бачимо особистість, яка мусить розчинитися в «общому добрі», через слу¬жіння якому вона тільки і дістає сенс свого буття.

Такий тип особистості є, зрозуміло про¬екцією на людину структури централізова¬ного феодального суспільства, яке не ці¬кавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як не¬залежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього всезагальної мети. Цс, зокрема, вид¬но в сцені оплакування Евріала його ма¬тір'ю і у Вергілія, і у Котляревського В її тужливому голосінні звучить мотив самот¬ності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого на заміну. Але, оскільки така поведінка ма¬тері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «за¬гальної справи», вона має викликати не стільки співчуття, скільки осуд, у Котля¬ревського — осміяння («кувікала, мов по¬рося»).Як художник, який намагався слідувати правді життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв «природного», справді людського при такій структурі су¬спільства фактично лишається поза сфе¬рою офіційного світу і може бути реалізо¬ваний, по суті, всупереч моральному імпе¬ративові «общого добра» Тому і сам Еней, і троянці не стільки поспішають з виконанням волі богів і до. І і, скільки у численних бенкетах та любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї «на¬тури». Офіційному світові всезагальннх обов'язків, які наперед визначають особи¬сту поведінку індивіда, об'єктивно проти¬ставляється світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської жит¬тєдіяльності на засадах «природної» мора¬лі, без втручання держави. Дії троянців навіть у бою випливають не з усвідомлен¬ня ними провіденціальної місії Енея (до покладеного на них згори обов'язку вони скоріше ставляться іронічно, а то й не¬гативно), а являють собою спонтанний вияв Історично вихованого їх бойового за¬взяття, «природної» «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв «природно¬го» народного духу в часи Котляревського (у тій кріпосницькій дійсності, про яку Шевченко сказав: «Кругом неправда і не¬воля, Народ замучений мовчить») став майже неможливим. І письменник вдаєть¬ся до ретроспекції. Критика суспільних вад стосується переважно минулого, що взага¬лі було характерним для письменників-просвітигелів. У центрі зображення «Енеїди — побутовий уклад, в якому відбилися риси, характерні ще не для буржуазної нації, я для народності. До того ж не вся побутова культура, в якій проявляється класова структура суспільства, а традицій¬но-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у більш стабільних, ніж ка¬піталістичні, феодальних умовах і пере¬даються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї й обряди, народні вірування і прикмети, во¬рожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, по¬дані в етнічно-інтегруючому аспекті.