І. П. КОТЛЯРЕВСЬКИЙ
Наголошуючи на таких «природних» ри¬сах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірли¬вість, доброзичливість, які в умовах від¬носної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою в силу тра¬диції, Котляревський помітно абстрагуєть¬ся від класової структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання на¬родного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А. П. Шамрай разом з тим справедливо зауважує: «Етно¬графічне висвітлення народного життя — це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глиб¬шого розкриття соціальних процесів».
Тому Котляревський, за словами І. Фран¬ка, «не вичерпав... ані свого часу, ані ба¬гатства української народної вдачі та тра¬диції».
Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» у свій час дало привід для неправильного тверджен¬ня про те, що Котляревський начебто сміє¬ться з народу. Цю точку зору, як най¬більш виразно представляв П. Куліш, пер¬шим заперечив М. Максимович, який вка¬зав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій на¬родній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, Ідо потрапляло їй під веселий час пісне¬творчості» 10.
Поєднання пародії і бурлеску з «більш глибокими думками» бачив в «Енеїді» М.Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді ося¬яна світлом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набу¬ває більш глибокого смислу, тому що на¬ближає читача до радісного настрою...» и. Думка М.Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу і почуття соці¬альної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.
«Природний» світ безпосередніх чуттє¬вих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. При наявності відмінностей між серйозним і комічним давній світ народного світобачення харак¬теризується цілісністю відображення, де піднесене і низьке не протиставлені і не чергуються механічно, а співіснують у син¬тезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існу¬вання. В стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилеж¬ностей) у народно-язичницькому світоба¬ченні неперехідна межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх ще не набув однобічної критичної спрямованості сати¬ри пізніших часів.У давніх міфологічних уявленнях сміхо¬ве бачення світу мало універсальний ха¬рактер і зовсім не виключало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння і на бо¬гів та героїв. Сміх — це сфера існування тієї людської свободи і суспільної рівності, якої люди, пригнічені силами природи і соціальною нерівністю, не могли мати в реальному, повсякденному житті. Це «дру¬ге життя» будувалося як пародія на що¬денне, реальне, як «світ навиворіт», у яко¬му все високе, офіційно освячене, сакраль¬не переводилося у знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї й обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в краї¬нах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками) тощо, па¬нували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від„ жебрака до божества), природна людська ' рівність і свобода від норм офіційного сві¬ту, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.
Типологічне характер сміху у Котлярев¬ського подібний до сміху Гоголя, який на¬зиває його чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його «набагато важ¬ливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що слу¬жить для пустої розваги, а той, який ви¬промінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що може промайнути без уваги».
Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діян¬ня Енея, дух мужності, патріотизму й то¬вариської солідарності були співзвучні Історичним традиціям українського наро¬ду. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду» Вергілія, віддале¬ну від української дійсності XVIII ст. ба¬гатьма віками, великою мірою близькі були і міфологічна сторона твору антич¬ності, ексцентричність й афективність пове¬дінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І разом з тим це був світ новий, укра¬їнський, представлений у світлі народної сміхової культури, всупереч суворо-героїч¬ній однозначності епопеї Вергілія.
У сферу карнавально-ярмаркової фа¬мільярності, розвінчання й дошкульної о осміяння потрапляють і римські бот, що так багато в чому нагадують українських можновладців, внаслідок чого Олімп на¬чебто перетворюється на карнавальну пло¬щу». Суто серйозний і однозначно-похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому освітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники всіх станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жарким пеклом розквітає безтурботність веселою раю. І разом з тим крізь веселість, що однако¬вою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса, та потойбічний світ, просвічуються і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна укра¬їнська дійсність, класове суспільство, яке пригнічує свободу людини.