Творчий і життєвий шлях Арона Копштейна

А.Копштейн неодноразово звертався до культурної минувшини. Життя митців і мистецтва ставало часткою його художнього розвитку. Так, він змалював портрет Пушкінових останніх років (поезія “Пушкін”), створив свій парафраз на один з мотивів знаменитого “Слова про похід Ігорів” (вірш “Плач Ярославни”).Арон Копштейн прагнув установити свій духовний зв’язок з етапними творами, з подіями мистецтва минулого. Як сумлінний поет, він вбачав у ньому еталонність і намагався до неї піднестися. Діалог мистецьких культур, традицій чимало значив для його художнього розвою.

Від народження А.Копштейн був надзвичайно обдарованою поетичною особистістю. Проте він відчував, що йому не вистачає ґрунтовної літературної освіти, розумів, що вроджена талановитість не може повною мірою компенсувати відсутність глибокої версифікаційної культури, замінити потребу у вивченні секретів поетичної техніки.

Восени 1939 року молодий і вже досить резонансний поет (загалом вісім збірок у двадцять три роки; митець, твори якого перекладав класик російської поезії М.Асєєв) виїжджає до Москви навчатися у Літературному інституті ім.О.М.Горького, де разом з ним секрети письменницької справи студіювали такі у майбутньому відомі поети, як С.Наровчатов, М.Луконін, Є.Долматовський.

Проголошене А.Копштейном гасло “хочемо, прагнемо, можемо” було для нього програмою власного розвою. Він хотів, прагнув, міг робити зміни на шляху власного творчого зростання.

Нині, крізь призму ідей самоцінності особистості, мистецької неповторності, на початку ХХI століття непросто зрозуміти, чому Арон Копштейн та інші студенти-письменники елітарного Літературного інституту добровільно вирушили на радянсько-фінську війну в складі лижного батальйону. Чи була в цьому необхідність? Для А.Копштейна, очевидно, була. Це стало для нього продовженням мандрів і романтики – необхідних умов та якостей його поетичного життя.

Чим живе поет на війні?

Розмірковує над власним художнім розвоєм, оцінює свою творчість, хоче й прагне більшого від себе як від творця. У листі, що датований 28 лютого 1940 року, А.Копштейн осмислює свою попередню поезію - як лише передстартовий період. На його думку, і літературний старт, і справжні художні здобутки ще попереду, і він пише: “Передумав багато, зрозумів теж багато. Багато вже написав, але це все - заготовки, підготовка до розбігу. А будуть і розбіг й стрибок” ( 1, 8).

Трохи менше ніж чверть століття прожив Арон Копштейн. Він загинув у бою 4 березня 1940 року, на Суо-Ярві, Петрозаводськом напрямку. Загинув так само максималістськи, як і жив, і мислив, і писав, - рятуючи пораненого друга, поета Миколу Отраду. І обидва були вбиті снайперською кулею ( 1, 8).

“Вічний творчий неспокій ніколи не покидав Копштейна”, - згадував Степан Крижанівський ( 5 , 6 ). Це напрочуд ємна характеристика всієї постаті поета. Він належав до тієї мистецької генерації, яка могла бути запальною, некритичною, могла помилятися, приймати експресивні й несподівані рішення, могла служити фантомам і фантомним гаслам, але вона не вміла бути спокійною і жити в спокої.

А творчість – це і є неспокій. Безкінечний неспокій серця і душі.

Література

1. Копштейн Арон: Біобібліографічний покажчик. - Херсон, 2001.

2. Копштейн А. Джерело: Поезії. - К., 1937.

3. Копштейн Арон Йосипович // Українська літературна енциклопедія: В 5-ти т. - Т.2. - К., 1990. - С.563.

4. Копштейн А. Поезії. - К., 1955.

5. Крижанівський С. Арон Копштейн // Копштейн А. Поезії. - К., 1955. - С. 3 - 14.