Життєвий і творчий шлях Т.Мельничука

Т.Мельничук - поет із яскравим, самобутнім і щедрим хистом. Він створив неповторний і життєствердний світ зі своїм способом мислення і почування.

А водночас - людина розкованої, вільної вдачі твердого гуцульського духу (“Зрубають - Пусти нове коріння, щоб не знали коли ти встиг”) і, безперечно, драматично долі.

Тернистий шлях також судився багатьом його віршам, рукописам... Скільки їх, списаних щільним живописним почерком, розсіяно поміж людьми, а скільки перетворилося у муках на чорний попіл...

Під пером Т.Мельничука утверджувалося вільне і своєрідне українське слово, щира любов до України, жагуче прагнення до неуярмленого життя на предківській землі. Поет успадкував вільний дух запорізьких козаків, який не дає стати рабом. Паростки цієї волелюбності досить помітно пробились у художньому слові першої книжки Тараса “Несімо любов планеті” (1967). Її вихід у світ якраз припав на період шаленого розгулу реакції, коли ім’я В.Симоненка вилучалось із літературного реєстру. Та й чи тільки Симоненка. Про Ліну Костенко загалом було заборонено згадувати, а для світової громадськості комуністичні ідеологи придумали казочку про щасливе безтурботне життя людства країни Рад, і такі як Тарас Мельничук тільки зводять наклепи на “радянську дійсність”.

Та й надрукована в 1982 р. українцями Канади у видавництві “Смолоскип” книжка Т.Мельничука “Із-за ґрат”, потрапила до України лише на початку 90-х. Поетичну збірку “Чаґа” було конфісковано під час арешту поета 1967 р. А було ще рукописів на яких 20 збірок, що їх зберігали відважні потові друзі. Звіз їх Тарас в Уторопи у 1990-му і мріяв упорядкувати та здати до друку, та не судилося.

Але за збірками, які залишилися після поета (окрім уже згаданих, це ще й “Князь роси” (1990) та “Строфи з Голгофи” (1990)), за рукописами творів, які друкувалися в періодиці (своєрідні добірки віршів у журналах “Дніпро”, “Україна”, “Жовтень” (тепер “Дзвін”), газеті “Літературна Україна”, колективному збірнику “Яворове листя” та ін.) ми, читачі, стаємо свідками відчайдушного прориву на той час крізь заґратовані обрії, задротовані шляхи...Весною 1992 року Т.Мельничук став лауреатом Державної премії України імені Т.Г.Шевченка за збірку поезій “Князь роси”. А в липні цього ж року за добірку віршів у газеті “Літературна Україна” був удостоєний премії імені В.Сосюри і прийнятий до рядів Івано-Франківської Спілки письменників України.

Поетові, на жаль, не довелося повністю розкритися, реалізуватися і навіть залишити для майбутніх поколінь увесь творчий набуток. Чимало віршів щоденникових записів Т.Мельничук не вивіз із неволі, втратив при обшуках.

Доведений до відчаю, поет і сам спалював свої твори. Зокрема, в протоколі допиту від 3 липня 1972 року є пояснення причин спалення в листопаді 1971 року другого примірника збірки віршів “Чаґа”, різних віршів із циклів “Золотий Козелець”, “Дивосил”. Далі спалив ще й інші поезії, в основному - різні сонети. Названо причини: “Спалив після того, як зі мною було проведено бесіду в обкомі партії. Був поганий настрій і я вирішив взагалі покінчити з писанням віршів”. Коментарі, ясна річ, тут зайві.

Тарасова поезія містить в собі животворну енергію, малий космос його великої душі. Сам поетичний процес Т.Мельничук порівнював до випорскування - лету з-під ніг пташки чи гуркотливого скочування камінця з гори, середина якої має бути завбільшки в мову. Очевидно, що під дією інерції розмаху, силу якої зупинити неможливо, це скорочування нерідко призводило до втрати виразності образів. А це іноді допускало глибокий семантичний “провал” створюючи назовні враження ілюзіоністського прикидання. У такий спосіб чималий об’єм написаного може містити в собі постійно повторювані два-три слова, а сам твір може завершуватись наростаючими потоками незрозумілої мови чи неймовірним насильством.

Поезію Т.Мельничук писав “запоєм” і “боявся захлиснутися нею” [24;30]. Одержимий його поетичною енергією, “приголомшений його несамовитими метафорами”, І.Калинець написав деякі поезії, зокрема ліричний цикл (з присвятою Т.Мельничукові) “Різдвяне алогійне” [24;32].

Концентраційний режим лише блокував поетичну волю митця остаточним супротивником якої могла бути Смерть. Його лякав тільки порожній простір між Словом і Смертю, це нераз оповідав у нарисах автобіографічного есе.

Для розуміння поетичної індивідуальності варто розглянути фактори свідомого і підсвідомого у творчому мисленні Т.Мельничука. У публікаціях неодноразово згадуються виснажливі сни, які мучили поета майже щоночі із домінуючим образом гноївки, в якій у передсмертному екстазі під тиском Незнайомця бовталася його голова... Мотиви відчуженості, страху, нереалізованої спроби з’єднатися із Жінкою які ятрили душу Тараса, з відчаєм виливалися у віршовані рядки; їх можна було б назвати вписаними у твір сигналами страхітливої дійсності. Покинутість була пророкована йому ще перед народженням “... вже тоді, в 39-му, мене, немовля, мати сповила в звіриний страх, в людську різанину і криваву пожежу” [29;73]. Тут стає ясно, що життя уже спочатку досягло небезпеки, яка не може бути сумісна з фікцією свідомості. Підсвідомість мала вияв у снах. Поетові внутрішні переживання навислої небезпеки, виливалися у жахливі сновидіння, нічне марення, з яких, як говорив Т.Мельничук, “сам Франціско Гойя змалював би кращі свої полотна”.