Життєвий і творчий шлях Т.Мельничука

Віра витворила в ньому громадянську мужність, додавала сили для самопожертви, допомагала нести свій хрест і не втратити себе як особистість. Любові до України, надії на світле майбутнє своєї держави, нації, поетові вистачило, щоб зігріти, оживити кожен рядок свого вірша, щоб зарядити поезію животворною енергією душі, отого малого космосу. Т.Мельничук знав, що дорога на Вкраїну важка і терниста, але знав також і те, що лише там його Слово і Дім:

На Вкраїну дорога моя, на

Вкраїну -

З усіх безнадій і надій,

Чи то в чорну, чи в ясну

годину,

Бо там Слово моє і мій Дім.

На Вкраїну дорога моя, на

Вкраїну,

Камениста, тернова - іду все

одно,

Людині дано одну

Батьківщину -

Серце одно.

В перемерзлих таборах поет жив надією повернення до матері, до України. Мав сподівання, що все-таки виборсається на волю, а там Словом проб’є кригу зневіри і занепаду, підніме зі сплячки земляків, розбудить їхні національні почуття, бо ж знав:

Той іде, хто боїться застою,

А іде - до чогось дійде.

Хто не вірить в залізні устої -

У тумані повік не впаде.

Той іде, хто веде за собою,

Хто веде.

Оберегом від падінь і небезпек для Т.Мельничука була любов, що оповила його душу до безмежжя. У полоні її гарячих хвиль він стверджував: “Земля від ЛЮБОВІ не втомлюється”. Поет пізнав це почуття настільки, що вже не зможе вбити й найменшу комашку. Навіть росу збудити на світанні йому не вистачить сміливості.