Поезії Богдана Лепкого 20-30-х років

Досконало охарактеризований в епопеї образ Олександра Меншикова. Колишній помічник пекаря став царським улюбленцем, учасником його оргій, а при потребі й ката заступав. Груба кровожерна натура імпонувала Петрові.

Щодо образів Орлика, Войнаровського, Апостола, Ломиковського, то накреслені вони пунктирно. Такі невиразні й офіцери штабу Карла ХІІ. Мало в творі жіночих образів, зате вони глибоко виписані. Мотря, її мати Любов Федорівна, сестра Мотрі, мати Мазепи, героїчна Одарка – всі вони по-своєму оригінальні і займають належне місце в творі.

Інтерпретація художньої спадщини Лепкого вимагає сьогодні глибокої обізнаності з його літературно-критичною спадщиною, спогадами та епістолярієм. Насамперед вражає діапазон Лепкого - літературознавця. Йому належить “Начерк історії української літератури”, він написав розвідку про обрядові пісні українського народу.

Саме в поетичній спадщині Лепкого найбільш повно відбилась різноманітність його творчих інтересів. Літературознавець М.Ільницький пише: “Богдан Лепкий не належить до поетів гострого соціального бачення, так само як і до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально-рефлективна, звернена до душі ліричного героя.

Ліричне “Я2 тут переважає над ліричним персонажем, момент ставлення – над моментом зображення, внутрішній світ – над оточенням. Навіть тоді, коли поет чимось захоплюється, він щонайбільше досягне внутрішнього умиротворення, злагоди зі світом, а найприродніший стан його - туга. Туга – це та домінантна поета, яка визначає романтичний тип його почування і мислення. Та “перебендівська” натура, що “Заспіває, засміється. А на сльози зверне”. Та Лепкий своєю тугою ще ближчий до Марка Черемшини – поета чистої туги..”.

Видиш, брате мій.

Видиш, брате мій,

Товаришу мій,

Відлітають сірим шнуром

Журавлі у вирій.

Кличуть: кру! кру! кру!

В чужині умру,

Заки море перелечу.

Крилоньки зітру.

Мерехтить в очах,

Безконечний шлях,

Гине, гине в синіх хмарах

Слід по журавлях.

Література

Жулинський М. Богдан Лепкий (1872-1941), К., 1990. – с. 81-85.