Поезії Богдана Лепкого 20-30-х років
І кров, і поту ріки
І так навіки –віки!В 20-30-ті рр., письменник виступає переважно в жанрі історичної прози. До поезії звертається він лише час від часу, продовжуючи передусім мотиви довоєнної лірики, та час від часу публікує вірші до певних дат, ювілеїв письменників, але ці твори, за деякими винятками, не мають самостійного художнього значення. За цей час вийшла лише одна його збірка – “Сльота” (1926), окремі публікація з’явилися на сторінках періодичних видань “Літературно-науковий вісник”, “Світ”, “Назустріч”, “Дажбог” та інші.
Часи більше віддаляються у часі, тим ясніше й виразніше проступають у спогадах дні дитинства і ранньої юності, поля, засіяні пшеницею, туга за коханням. Ось зразок цієї пізньої, просвітленої лірики Лепкого:
Не прошу любові, ані ласки,
Бо любові випрохать не можна
Будь мені, яке королева з казки,
Що заснувала серед срібних рож.
Будь мені, як тая біла дама,
ЩО по замку в тиху північ йде
Будь мені неначе скарб Сезама.
Ключ пропав... Ніхто не віднайде.
Таким же прагненням до ідеалу сповнена й проза Богдана Лепкого, зокрема, в його оповіданнях бачимо конфлікт між “глухим кутом” і поривом до свободи, кохання, щастя, що його зупиняє сувора дійсність.
Прозу Б.Лепкого недарма називали ліричною. Цей ліризм виявляється не лише в настроєності, де спосіб оповіді визначає не конфлікт і характер, а певна емоційна тональність.
Тут йдеться про наскрізний ліричний сюжет оповіді, провідний мотив, що об’єднує твори на різні теми, прорізні життєві історії, йдеться про ліризм як домінанту таланту. Переважна більшість цих оповідань – із селянського життя та добре знаного письменникові попівського середовища.
В 20-3-х рр. у Богдана Лепкого був так званий “глухий кут” в оповіданнях Лепкого не простот глуха провінція, а своєрідний духовний мікроклімат з певними усталеними поняттями, нормами поведінки, моральними орієнтирами.
Нові погляди, ідеї, які проникають, поступово і в ці закутини, зустрічають переважно опір з боку старшого покоління, а якщо й старші усвідомлюють необхідність змін, то вступають у конфлікт зі своїм середовищем (“Медвідь”). Над персонажами Б.Лепкого, як якийсь фатум, висить приреченість, навіть тоді, коли вони перед смертю спромагаються виконати важливий для себе вчинок, чи то проголосувати за селянського кандидата, як Микола Миколишин з оповідання “Дочекався”. Щоправда, є в оповіданнях Богдана Лепкого і сильні натури: одні вибирають самогубство як вияв протесту проти знущання над людською гідністю.
Така ж жертовність – в мініатюрі “Двоє дітей”. – На вулиці брат і сестра, які загубили батьків: вона гарна, а він – каліка, голова всунута в плечі.
Оповідання Лепкого – своєрідне явище в українській праці в 20-3-х рр. В прозі, як і в поезії, життя, наче скрипку, настроювало його душу відлунювати тим, що життя дало, а життя було сумним, то сумні й історії, які він розповідає.