Поезії Богдана Лепкого 20-30-х років

У збірному образі онука-читача зворушують пластичність, реалізм критицизму, який мимохід набирає глибоко символічного характеру. Глибоке враження викликають також персоніфіковані образи сірого смутку на порозі мужицької хати, що дивиться голод, який волочиться попід тинами з костомахою в руках і зиркає очима довкруги.

Не знаходить поет місця на рідній землі, де б не було чути стогону і не лилися сльози людей. Колись, можливо, щасливішою від хлопа була ялиця на верхів’ях Карпат, але тепер і туди дістався ворог (“Гать пустили”). У верхів’ях “З дзвіниці сумно дзвонять дзвони”, “Стефаникові” поет висловлює думку, що ратай, трудівник стане господарем “недільної землі”, глибоко вірить, що правда і добро, і наш народ – не вмре!

(“Як ранком на весну”)

В інтимній і пейзажній ліриці Б. Лепкого (а вона – основа багатьох його поетичних збірок) домінуючими мотивами є тужливі, елегійні осінні настрої, мінорно-меланхолійні візії. Наявні у ній часом і нотки зневіри й відчаю. Можливо, йшли вони від розлуки з рідним краєм – поет майже п’ятдесят років був відірваний від незабутнього Поділля. Можливо, від теорії “мистецтво для мистецтва”, під вплив якої потрапив на початку 900-х рр. і став відтак одним із співтворців відомої “Молодої музики”. Хоча вплив цей, як справедливо зауважив відомий літературознавець Ф.Погребенник, і не був глибокий, та все ж вразив він багато живих клітин його поезії. Особливо це простежується на любовній ліриці Б.Лепкого, до якої найбільше підходить назва “поезія розлуки”. Тут і нещасне кохання, і гіркі спомини, і сльози, і чари дитинства, яке не повернеться ніколи, тощо. Щоправда, Лепкий не захоплювався такими пропагованими декадентами почуттями, як безнадійний песимізм, крайній індивідуалізм, мовна експресія. Його цікавили насамперед людина, її життя:

Я чую радість, чую болі,

Я розумію душу хвору.

Співаю те, що в світі бачу,

Що в серце або в мозок впало,

То засміюся, то заплачу,

Сміху немного, сліз немало.

(“Моя душа, як струна тая”).

Чудова пейзажна лірика Б.Лепкого він тонко відчував живчик природи, любив струмочки, ниви подільські, тиху місячну ніч. Любив симфонію верховинських гір, урочистість суботнього вечора, передсвяткову трудову тишу. Більшість віршів цієї тематики творились під враженням конкретних народних пісень. Так, у поезії “Гори мої, гори”, чи й у відомому вірі “Журавлі” з народної пісні перейнято і порівняння, і епітети, і метафоричні образи. Тут поетична стилізація настільки вдала, що мало чим відрізняється від народної поезії. Тому логічно, що до лірики Б.Лепкого звертались і композитори: В.Барвінський, М.Гайворонський, Ф.Колеса, Л.Лепкий, С.Людкевич, Д.Січинський, а вірш “Журавлі” про еміграцію українців до Америки став відомою піснею “Видиш, брате мій” і звучить як реквієм по тих. Хто загинув на чужині (музика брата поета Левка Лепкого).

Трилогія “Мазепа”. Про Мазепу, високоосвіченого державного діяча і воєнночальника, писали свого часу Вольтер, Байрон, Пушкін, Словацький, Гюго, Рилєєв, Булгарін і ін. Цікавилися ним і царі і можновладці. Його свого часу проклинали з амвонів церков як зрадника. Справді – бо Мазепа зрадив Петра І, та не зрадив він України, якій бажав соціального й національного оновлення. Про це писав ще Вольтер: “Мазепа вирішив досягти незалежності, перетворивши Україну в могутню державу”.

Готуючись до написання цієї епопеї, Б.Лепкий студіював універсали Мазепи, звіти Петра І, історичні документи. Що стосувалися походу Карла ХІІ на Польщу і територію Російської імперії, описи батальних сцен, листи шведського короля, тощо.