Синтаксис тексту

Розуміння речення як синтаксичної побудови, що слугує для вираження однієї окремішньої, елементарної думки, одного окремішнього акту свідомості, не завжди перебуває в полі зору сучасних дослідників, а воно становить визначальну семантичну рису речення, котра допомагає виявити його серед інших комунікативне значущих одиниць, сприяє об'єктивному виокремленню його в мовленнєвому потоці, що піддається гнучкому й багатоманітному членуванню в залежності від його реального осмислення. Існування одиниці з такою функцією просто-таки необхідне в мові, бо інакше людина не змогла б вичленовувати окремі думки ні повідомляючи щось про дійсність, ні сприймаючи чужі повідомлення. Невизначеність характеристики речення в цьому плані спричинює пошуки нових одиниць, пов'язаних з виконанням названої функції, - наприклад, ідеться про поняття пропозиції[14], темо-ремної єдності[15], енонсеми[16], елементарної смислової одиниці[17] , МПО (мінімальної предикативної одиниці)[18], предикатеми[19]. Чітке осягнення функцій речення знімає необхідність у таких пошуках, сприяє розумінню варіативності форми існування речення в залежності від контекстних умов, взаємодії речень.

У кожному реченні повідомляється якийсь один мислений зміст: або це одне окреме повідомлення про вияв чого-небудь, або таке ж окреме повідомлення про чиюсь характеристику, або повідомлення про чий-небудь учинок, заняття, чи повідомлення оцінки кого-, чого-небудь і т.д. Якщо ці окремі повідомлення групуються в мовленні, але при цьому зберігають функціонально-змістову самостійність, то, навіть входячи до однієї фрази, вони з'єднуються в одне речення, а утворюють сполучення речень[20]. Але смислова й синтаксична єдність уже вищого рангу, ніж семантико-синтаксична єдність речення. Ця складніша, ніж речення, побудова членується на окремі повідомлення, що мають інформативну самостійність, речення ж, будучи елементарним повідомленням, не може бути розчленоване на комунікативне значущі частини в контексті, де воно вживається. Ми повертаємося до думки О. О.Шахматова про те, що в реченні містяться повідомлення "поєднання уявлень, що відбулося в мисленні". Уявлення - конкретні образи предметів і явищ, відтворювані в свідомості, виступають як відображення об'єктів дійсності, зв'язок яких осмислюється. Просте їх позначення має номінативний характер і, природно, не містить повідомлення, котре формується лише в результаті "поєднання уявлень". Номінативний характер мають і ті предикативні одиниці, які в складному реченні виступають як "розгорнуті члени речення, набуваючи вигляду підлеглих речень, наділені великими можливостями деталізації висловлюваної думки"[21].Речення, як відомо, має форму предикативної одиниці (якщо це просте речення), й поєднання предикативних одиниць(якщо складне), котра складається або тільки з предикативного центру, або предикативного центру та компонентів, що слугують для його поширення. Не всяка предикативна одиниця є реченням, а тільки та, котра містить компоненти, сукупність яких формує елементарний зміст, що має самостійне інформативне значення в умовах контексту. Слід зазначити, що предикативна одиниця, котра являє собою речення, крім конструктивних ознак, має інтонаційні та пунктуаційні ознаки. Найзначущішою з них є завершальне(кінцеве) звучання речення, яке вперше з'являється саме наприкінці його, а потім уже на базі речення присутнє в інших одиницях. Розділові паузи, що обрамовують речення, мають багатозначний характер, їх диференційований аналіз у зв'язку з описом різних одиниць потребує спеціального інструментального дослідження. Традиційно прийнято вважати знаком, що сигналізує про межі речення, крапку (або крапки, знаки запитання чи оклику, котрі виступають у їх ролі). Але крапка звичайно ставиться в кінці фрази, а оскільки обов'язковість її суміщення з реченням піддається сумніву, то пунктуаційним показником речення може бути, на наш погляд, тільки наявність розділових чи видільних знаків, що оформлюють конструктивний склад предикативної одиниці, її інтонаційний початок і завершення, - але не вибір якогось конкретного знака.

Розглядаючи поставлену проблему, доцільно вибрати методику дослідження, оперту на синтез напрямів аналізу, що випливають із принципів "від форми до змісту" й "від змісту до форми".

Методика дослідження, що грунтується на об'єднанні аналізу від форми до змісту й від змісту до форми, має цікаві, глибокі традиції у вітчизняному та зарубіжному мовознавстві. Взірці таких досліджень у галузі семантико-синтаксичних проблем представлені у працях Н. Д.Арутюнової, Г. О.Золотової, Г. В.Колшанського, В. Г.Гака, Т. М.Ніколаєвої, Г.Данеша, П.Сталла, П.Адамця та інших.

Про типологічне обгрунтування цієї методики писали О.Єсперсен[22], С.І.Берштейн[23], ці питання розглядає А.В.Бондарко в. системі теоретичних аспектів формування фукціональної граматики[24]. А.В.Бондарко висловлює важливу думку про те, що сутність об'єднання двох видів аналізу полягає не просто в застосуванні їх одного за одним, а в постійному їх чергуванні, взаємопроникненні: "В постійному чергуванні розглядуваних напрямів аналізу на різних його етапах (чергуванні, зумовленому певними цілями аналізу на кожному етапі), у використанні результатів підходу від форми до значення в разі підходу від значення до форми (і навпаки) й полягає синтез двох розглядуваних підходів"[25]. Ні зміст, ні форма мовних побудов не є чимось первинним, - первинна функція, вони ж перебувають у постійній координації, взаємозумовленості. Тим-то критеріями виявлення меж речення як семантико-синтаксичної одиниці є аспекти змісту й форми в їхній постійній взаємній співвіднесеності та взаємозумовленості. Функціональна відмінність і єдність відповідно визначають відмінність і єдність змісту й аналогічно - відмінність і єдність форми. Ця закономірність кладеться в основу розмежування речення і схожих на нього одиниць.