Встановлення фашистської диктатури в Німеччині
Відразу ж після призначення Гітлера рейхсканцлером був розпущений рейхстаг і оголошені нові вибори. У цій виборчій боротьбі націонал-соціалісти могли не тільки використовувати пожертвування промисловців - але і без стиснення ефективно використовувати свою позицію сили. Для цього вони мали у своєму розпорядженні засоби - державну владу і партійну армію, що до того ж наполовину прийняла державний характер. Із цього моменту почалася пацифікація державного апарату, яка продовжувалася всі роки існування Третього Рейху. Вона проводилася двома шляхами: члени НСДАП призначалися на керівні пости в адміністрації різних рівнів, поліції, армії або НСДАП брала на себе функції державних органів або брала над ними контроль і нагляд. Формально основою для цього був прийнятий 1 грудня 1933 року «Закон про забезпечення єдності партії і держави». Крім того, здійснювався прямий політичний контроль всередині самої партії і підконтрольних їй організаціях (СА, СС, Обєднання студентів, Гітлерюгент і т.д.). «Воля фюрера для партії – найвищий закон», - зазначалося в офіційній публікації НСДАП 1940 року.
У Пруссії двома наказами (11 і 22 лютого) 40000 штурмовиків і есесівців були включені в допоміжну поліцію. 17 лютого Геринг зажадав від них безжалісно переслідувати політичних супротивників, застосовуючи вогнепальну зброю. У ніч підпалу рейхстагу (27 лютого 1933 року), у якому обвинуватили комуністів, були арештовані тисячі комуністичних активістів по заздалегідь складених списках. Удень пізніше ця безприкладна хвиля арештів була заднім числом "легалізована" так званим "Розпорядженням рейхспрезидента про захист народу і держави", унаслідок чого втратили силу найважливіші права, гарантовані Веймарською конституцією. Тим самим члени КПН були фактично поставлені поза законом, хоча їхня партія могла ще взяти участь у виборах у рейхстаг 5 березня. Вона одержала 81 місце, але 13 березня її мандати були анульовані.На цих виборах у рейхстаг, що унаслідок переслідувань комуністів і соціалістів уже не можна було вважати вільними, НСДАП одержала 43,9% поданих голосів. Таким чином, націонал-соціалісти не домоглися абсолютної більшості, до якої прагнули. Тому для них було великим пропагандистським і політичним успіхом, коли "Чорно-білий-червоний бойовий фронт", що виник з об'єднання Німецької національної народної партії і "Сталевого шолома" і що одержав 8% голосів, погодився підтримати Гітлера. Терор проти комуністів і соціалістів продовжувався, штурмовики й есесівці відправляли їх у "дикі" концентраційні табори, де їх били і нерідко катували до смерті - при невтручанні державних установ, поліції, правосуддя і рейхсверу; і одночасно з цим продовжувалося систематичне підпорядкування й усунення політичних супротивників і союзників НСДАП. Негайно після виборів у рейхстаг 5 березня всі уряди земель, не очолювані націонал-соціалістами, були зміщені і на їхнє місце поставлені так називані рейхскомісари. 31 березня був виданий закон "про рівноправність земель і рейха", по якому парламенти земель були сконструйовані за результатами виборів у рейхстаг 5 березня без усяких місцевих виборів. За вісьмох днів до цього, 23 березня, "закон про припинення народного і державного нещастя" фактично усунув рейхстаг, оскільки націонал-соціалістському уряду надавалося право видавати закони без згоди і навіть без участі рейхстагу і державної ради. Цей "закон про повноваження" був прийнятий кваліфікованою більшістю в двох третин, тому що його відкинули тільки ще не арештовані і не біглі депутати соціал-демократичної партії. Після уніфікації й очищення парламенту законом про "відновлення корпуса цивільних службовців" від 7 квітня були вигнані з всіх установ політичні супротивники і євреї. 2 травня були розпущені профспілки, їхні будинки захоплені, а їхнє майно було зрештою передане націонал-соціалістському "Німецькому робітничому фронту". 22 червня була також заборонена СДПН і арештовані її діячі, що не сиділи ще в "диких" концентраційних таборах чи не емігрували. Після того як у червні і липні буржуазні партії саморозпустилися, закон від 14 липня 1933 року оголосив НСДАП єдиною партією Німеччини. Цими терористичними і псевдолегальними методами, застосовуваними зверху і знизу, більш-менш завершився процес захоплення влади.
На підставі «Закону, про надзвичайні повноваження» була заборонена будь-яка діяльність профспілок (замість них був створений німецький трудовий фронт), заарештовано багатьох профспілкових активістів, закриті газети і журнали демократичної орієнтації, заборонена діяльність більшості політичних партій, і в першу чергу СДПН, КПН, Німецької партії центру, Католицької народної партії та інших. НСДАП стала єдиною політичною силою в Німеччині, що знайшло відображення в заяві уряду від 14 липня 1933 року, де говорилося що спроби зберегти старі політичні партії або створення нових будуть каратися тюремним ув’язненням.
З цього часу крім НСДАП тільки армія і церква володіли ще, принаймні потенційно, політичною і моральною владою. Хоча ці установи ніколи не були цілком уніфіковані, вони були значною мірою позбавлені впливи. Армія вже розділила вину й об'єктивно стала спільницею насильницької влади націонал-соціалістів, хоча б своїм доброзичливим нейтралітетом під час їхнього терористичного походу проти політичних супротивників і своїм пасивним поводженням під час так званого "путчу Рема" 30 червня 1934 року. Жертвами цієї розправи упали, поряд з різними керівниками СА, також деякі консервативні політики, у тому числі колишній рейхсканцлер генерал фон Шлейхер. Навіть коли в 1938 році військовий міністр фон Бломберг і верховний командуючий армією фон Фрич були зміщені зі своїх посад по незначним, навіть сміховинних мотивах - одному поставили в провину мнимі гомосексуальні похилості, іншому "не відповідну" його достоїнству дружину, - рейхсвер не заявив ні найменшого протесту. Більшість офіцерів з великим чи меншим ентузіазмом брало участь у переозброєнні Німеччини, а потім у переможних походах початку війни; більш того, вони вважали себе зв'язаними принесеною Гітлерові присягою навіть тоді, коли стали очевидні і катастрофічна поразка, що наближалася, і безмежні злочини націонал-соціалістського режиму. Однак опір деяких військових кіл указує на вже згаданий факт, що націонал-соціалістам не удалося цілком уніфікувати і підкорити собі армію.Ще складніше було положення в "третьому рейху" обох церков. Поспішному, іноді надто поспішному пристосуванню багатьох церковних діячів протистояв тут опір деяких, щоправда, щодо нечисленних, груп і окремих осіб. І пристосування, і опір улаштовувалися при цьому як релігійними, так і політичними мотивами, що у цих християнських сповіданнях не були тотожні. Керівництво католицької церкви, до 1933 року різко ще негативно відносилося до націонал-соціалізму, потім дуже швидко перемінило цю позицію на доброзичливу симпатію. Це визначалося конкордатом між курією і "третім рейхом", запропонованим Гітлером відразу ж після вступу на посаду й ув'язненим уже 20 липня 1933 року. Цей договір був дуже вигідний для католицької церкви, тому що він не тільки визнавав, але і ставив під захист закону конфесіональні школи, так само як існування багатьох католицьких об'єднань - світських, професійних, жіночих і юнацьких. Утім, католицька церква дорого заплатила за це, пожертвувавши Партією центра, що схвалила "закон про повноваження" і незабаром після цього розпущеної. Католицька церква прийняла на себе не тільки це, але і виразила в зв'язку з конкордатом надзвичайно важливе в політичному і пропагандистському відношенні визнання і поважне відношення до "третього рейха", сподіваючись уникнути в такий спосіб уніфікації своїх союзів. Спочатку ці надії, здавалося, виправдувалися: націонал-соціалісти терпимо відносилися до росту католицьких громад у 1933 і 1934 роках і навіть сприяли зростанню числа віруючих і відкриттю католицьких церковних шкіл.