Встановлення фашистської диктатури в Німеччині

Одночасно підкреслювалася також потреба й у збереженні чималого числа зовнішніх, сугубо інституціональних розходжень між партією і державою. Думка про утримання названих розходжень базувалося на тій посилці, що організаційна, формальна розбіжність партії і держави відповідає глибокій історичній традиції (відхід від якої принесе більше витрат, чим дивідендів) і є по прагматично-політичних мотивах доцільним.

Фашистсько-партійній державі, по думці її конструкторів, слід було стати (і вона стала!) повною протилежністю демократично-правової держави, що вони відкидали як противне природі німецької нації встановлення. Що не влаштовувало їх у цьому типі держави? Відсутність у ньому режиму особистого панування і носія принципів справжньої державності. Викликали ворожість нормальний стан суспільства як передумову правової держави і легальність, що нібито замінила собою справедливість. Відштовхували парламентаризм і багатопартійна система, плюралізм політичних сил і їхній вплив на державу, рівність усіх перед законом і судом.

Ідеалом же малювалася держава, у якій покінчено з демократією, переборені індивідуалізм і роздробленість буржуазного суспільства. Така держава повинна було скластися на расовій основі і структуруватися по станах, що співробітничають в ім'я вищих інтересів нації. У ній немає місця громадянам, там усі— піддані, що зобов'язані служити державі і виконувати її накази. У цій державі тріумфує постулат: рішення (веління) зверху вниз, відповідальність знизу нагору.

Керівництво такою державою повинне було здійснюватися (або вже здійснювалося) винятково вождем (фюрером)— Гітлером. Постулат про необхідність саме такого політичного керівництва державою, рухом, народом, чи «фюрер-принцип», також входить у ядро фашистської ідеології.

Субстратом державності виступає «народ», «народна спільність». Нацисти запевняли, начебто «народ» для них— основна цінність. У державі він, будучи первинним, споконвічним утворенням, знаходить офіційну організаційну форму свого буття. Категорія «народ» (і різними похідними від цієї категорії словосполученнями) перенасичені тексти нацистських ідеологів. У підвищеній увазі до такого феномена, як народ, немає нічого негожого, порочного. Але сугубо збиткова, демагогічно брехлива його націонал-соціалістське трактування.

Ґрунтується вона на декількох посилках. По-перше, на махрово расистському переконанні, що німецький народ є спільність людей, об'єднаних головним чином однією кров'ю. Сталість, незмінність цієї крові забезпечує континуітет і вічність німецького народу. Збереження біологічної чистоти крові («арійської», «нордичної» і т.п.) складає чи не найвищу національну мету. По-друге, на визнанні «закону цілого», відповідно до якого «народна спільність» як органічне ціле не просто велика по своїх зовнішніх розмірах величина, але і величина нескінченно більш важлива, чим самі по собі складові її члени; вони значимі лише як невід'ємні часточки цього величезного цілого. По-третє, на представленні про монолітність німецького народу, притім не тільки расово-біологічної, але також політичної, правової, світоглядної .

3. "Третій рейх"

Призначення Гітлера рейхканслером означало фактичний (але не формальний) кінець Веймарської республіки. Нова, небачена раніше в Європі тоталітарна країна, до побудови якої приступила НСДАП, отримає навіть нову назву – Третій Рейх (тобто третя імперія; першою в такому випадку вважалася Св’ященна Римська Імперія, пізніше - Св’ященна Римська Імперія Німецької нації, початок якої був покладений в 962 році і яка проіснувала до 1806 року, а друга – Німецька Імперія 1871-1918 років).У кабінет, законним чином сформований 30 січня 1933 року, крім самого Гітлера, входило всього два інших націонал-соціалісти: Вільгельм Фрік став міністром внутрішніх справ, а Герман Герінг був призначений міністром без портфеля, але одночасно як міністра внутрішніх справ Пруссії розпоряджався поліцією цієї найбільшої з німецьких земель. Пізніше був добавлений ще один - Геббельс — міністр пропаган¬ди. Поверх того націонал-соціалісти, зі своєю мільйонною партією й організованими по військовому зразку, почасти збройними підрозділами СА і СС, мали у своєму розпорядженні такі засоби влади, з якими і до 30 січня 1933 року ледь могли справитися демократичні уряди і місцеві влади. Тому були більш ніж короткозорі, а у світлі італійського досвіду просто несерйозні наміри консервативних партнерів Гітлера інтегрувати і контролювати масовий рух НСДАП, передавши націонал-соціалістським фюрерам разом з керівництвом поліції значну частину державної влади. У дійсності націонал-соціалісти скористалися переданою їм 30 січня 1933 року владою, щоб за допомогою своїх партійних організацій придушити політичних супротивників і витиснути консервативних партнерів. Так зване "захоплення влади" націонал-соціалістами було не одиничним актом, а процесом, утім, в основному яких-небудь шести місяців, що завершилися в плин. Італійським фашистам для цього знадобилося більше шести років.