Встановлення фашистської диктатури в Німеччині

Не можна випустити з уваги і міри переслідування, що випали на частку інших національних меншостей у Німеччині й в окупованих Німеччиною областях, навіть якщо ці міри і непорівнянні з акціями знищення євреїв і циган. Це стосується сербів в області Лаузіц (Лужице) і поляків у східних областях Німеччини, у Берліні й у Рурській області, у яких відняли культурні організації, що ще залишилися в них після пакту Гітлера - Пілсудського від 26 січня 1934 року, і багато хто з який після нападу на Польщу були посаджені у в'язниці і концентраційні табори.

Набагато гірше було положення поляків в областях, фактично анексованих Німеччиною після польської кампанії, у частинах Польщі, що відійшли під владу гауляйтерів Східної Пруссії, Сілезії, Данцига - Західної Пруссії і Познанської області. Вони піддавалися безприкладному натиску, щоб витравити в них національні почуття, їх експлуатували, депортували, убивали і по найменшому приводі присуджували до смерті і страчували.Нарешті, варто вказати ще на долю численної меншості в "третьому рейху", про існування якої тепер нерідко забувають, хоча вона нараховувало 7,5 мільйона чоловік. Це були "гастарбайтери", навербовані чи просто насильно повезені зі всіх країн Європи, особливо ж з Польщі і Радянського Союзу. Положення цих "гастарбайтерів" було украй важким. Вони жили, як правило, у примітивних гуртожитках поблизу від підприємств і були позбавлені необхідних зручностей. Якщо вони заперечували проти цих умов, вільно чи мимоволі, не додержували робочої дисципліни, то адміністрація підприємств передавала їх гестапо, що направляло їх у концентраційні табори чи так звані "табори трудового виховання". Хоча "гастарбайтерів", головним чином по економічних розуміннях, частіше направляли в село, де їх експлуатували, звертання з ними залежало також від визначених елементів расової ідеології. Воно визначалося не працездатністю і працьовитістю, а "расовим складом" країн, відкіля ці робітники прибули. Нижче всього стояли в цьому ранговому порядку "іноземні робітники" з Польщі і Росії, що повинні були носити на одязі визначені букви і символи, що вказують на їхнє походження. Без примусової і рабської праці мільйонних мас іноземних робітників націонал-соціалісти не могли б підтримувати військову економіку і відносно високий рівень життя німецького населення. Якими б частими не були нагадування про цей факт, вони ніколи не будуть зайвими; твердження, що приписує Гітлерові принаймні заслугу усунення безробіття і подолання економічної кризи, належить до тих "легенд про Гітлера", що ніяк неможливо викорінити.

У дійсності успіхи в економічній і соціальній політиці були усього лише видимістю. Вони власне кажучи спиралися на непродуктивні заходи для розподілу робочої сили і на строгий перехід до автаркії і воєнізованого виробництва. Вищою метою націонал-соціалістської економічної політики була підготовка агресивних воєн із країнами, що потім підлягали пограбуванню, щоб покрити вкладені в озброєння капітали - здебільшого узяті в борг. Ця економічна програма була дуже проста і прозора і спочатку успішна. Вона не тільки принесла видимість господарського процвітання, але і дуже сприяла інтеграції широких прошарків населення, що занадто легко схилялися забувати побачивши ці успіхи іншу, терористичну сторону "третього рейха".

Це відноситься і до значної частини робітників. На багатьох робітниках зробили враження соціально-політичні заходи "третього рейха", хоча соціальні результати націонал-соціалістських кампаній, таких, як "Народна допомога" (Volkswohlfahrt), "Зимова добродійність" (Winterhilfswerkes) і "Сила в радості" (Kraft durch Freude), були далеко не настільки значні, як це стверджувала націонал-соціалістська пропаганда. Звичайно, у націонал-соціалістських мнимих профспілках за назвою "Німецький робочий фронт" багато робітників не могли бачити заміну загублених профспілкових організацій. Але, з іншого боку, вони повинні були визнати, що націонал-соціалістам удалося перебороти безробіття - заходами для розподілу робочої сили і розгортанням військового виробництва. У цілому це привело до відчутного поліпшення матеріального становища робітників. Хоча мінімальний рівень заробітків був заморожений уже з часу економічної кризи, у той час як ціни на ряд споживчих товарів росли, у деяких областях промисловості реальна заробітна плата зросла, знову досягши в 1938/1939 році рівня 1928 року. Покращилося положення не тільки службовців і чиновників, але також дрібних ремісників і селян.

Вже в 1933 році багато антифашистів у Німеччині і за рубежем заявляли: "Гітлер йде до війни!" Але державні діячі Західної і Східної Європи повторили в області зовнішньої політики помилку тих консервативних політиків Німеччини, що думали, начебто можна стримати розвиток націонал-соціалізму політикою умиротворення й упорядкування. Вони не тільки більш-менш пасивно спостерігали за руйнуванням демократії в Німеччині і переслідуванням політичних супротивників і євреїв, але також терпіли і приймали такі акти Гітлера, як вступ у демілітаризовану Рейнську область і так званий аншлюс Австрії, крок за кроком знищували постанови Версальського договору. Вищою, але ще не кінцевою крапкою цієї політики "appeasement" була анексія Судетської області, явно схвалена Англією і Францією на Мюнхенській конференції 29 вересня 1938 року. Лише після того, як Гітлер розгромив також "залишкову Чехію" у березні 1939 року й окупував область, що належала Литві, британський і французький уряди знайшли в собі силу гарантувати 31 березня 1939 року незалежність Польщі, що була очевидним найближчим об'єктом націонал-соціалістської агресивної політики.Тим самим завершився період західної політики умиротворення. На зміну їй прийшла політика "appeasement", проведена Радянським Союзом, що уклав 23 серпня 1939 року пакт про ненапад з Німеччиною і створив у такий спосіб важливу передумову для німецького нападу на Польщу. І справді, 1 вересня 1939 року німецькі війська вторглись без оголошення війни в Польщу, просунувшись тільки до лінії, передбаченої секретним додатковим протоколом до пакту Гітлера - Сталіна. Радянські війська окупували, крім східної частини Польщі, також частину Румунії і суверенних балтійських держав: Естонію, Латвію і Литву.