Агрокультура українського селянства й козацтва
Краса різноманітних ландшафтів i пейзажів, близькість до природи, постійне спілкування з нею мешканців зимівників впливало на їхню психологію, на розвиток духовності, формувало поетичність їхньої вдачі, душевну витонченість, палку уяву, схильність до замріяності. Такі особливі здібності запорожців ввійшли складовою частиною в ментальність українського народу.
Iсторiя зимiвникiв не закінчилася із скасуванням Запорозької Січі Катериною II в 1775 році. Вони стають базою запорозьких визвольних змагань у драматичній боротьбі проти політики царського уряду, спрямованої на їх знищення. Цей завершуючий період існування зимiвникiв дослідив історик з міста Запорiжжя Анатолiй Бойко, професор Запорізького університету.За наказом Г. Потьомкiна, генерал-губернатора Новоросійської та Азовської губерній, генерал Текелi, командувач тих царськими військ, що зруйнували Січ i окупували запорозьку територію, намагався описати зимівники, що було йому дуже нелегко зробити за багатотисячної кількості зимівників, розкиданих на запорозьких землях. Мешканців хотіли записати до пiкiнерських полків i переселити в слободи. Паралельно йшов процес широкої роздачі поміщикам запорозьких земель разом з зимівниками.
Козаки-зимовчаки виступили проти. В зимівниках збиралися ватаги запорожців, розсилалися роз’їзди запорозьких козаків для охорони зимівників від царських вiйськ. Була зроблена спроба, але невдала, відвоювати Сiч. Тоді ж з’явилися i поширювалися в зимiвниках народні пісні i думи про зруйнування Запорозької Січі, в яких Катерина II називалася «клятою, вражою бабою», що «степ добрий, край веселий та й занапастила». Запорожці не хотiли із зимiвникiв переселятися в слободи, відмовлялися записуватися в пікінери.
Однак занадто нерівні були сили. На Запорожжi козакiв залишалося небагато. Значна частина запорозької старшини була заарештована, члени запорозького уряду Кошу — кошовий отаман, військові — писар i суддя — заслані в далекі російські північні монастирi-в’язницi, значна частина запорозького товариства втекла за Дунай i там заснувала Задунайську Січ.
Царські війська застосовували каральні засоби проти колишніх запорожців, які не бажали переселятися. До кінця 70-х років запорозькі землі були розмежовані під державні слободи або віддані поміщикам, якi поспішили iз зимівників створити поміщицькі селища, а їх мешканців записати в свої кріпаки. На середину 80-х рокiв решту запорозьких зимiвникiв було перетворено на слобідські хутори. Однак в них продовжували жити i господарювати за своїми звичаями колишні запорожці, хоч вони спорудили будинки в містах i слободах.
До кiнця XVIII століття боролася Російська імперія із запорозькою господарською спадщиною. 1800 року за царським указом вимагалося зимiвчан — колишнiх запорожцiв — зібрати в одне місце i поселити при трактових дорогах i «отнюдь не называть вольными хуторами, но селениями». Таким чином запорозькі зимівники були остаточно знищені.
Анатолiй Бойко, підсумовуючи, робить висновок, що «історія запорозького зимівника останньої чверті XVIII столiття є продовженням боротьби Запорожжя за свої вольностi..., а знищенням величезної кількості запорозьких зимівників російський уряд сам перетворював Південну Україну в «Дике поле», щоб потім витрачати величезні кошти для її заселення».
До цього слід додати, що знищувалася прогресивна форма ведення господарства, руйнувалася інтенсивна, розвинута економіка, натомість впроваджувалося феодально-кріпосницьке господарство, а заселення запорозьких земель головно здійснювалося кріпаками з Росії та iноземцями-переселенцями.
Розгляд такого історичного феномена як українське козацтво в світлі ідей Сергiя Подолинського i Володимира Вернадського дає підставу говорити про світове значення української агрокультури.
Сергiй Подолинський першим у світі проаналізував конкретні форми i складні процеси взаємозв’язків та взаємодії між людством, суспільством i природою у своєму геніальному творі, опублікованому в 1880 — 1883 роках у різних варіантах i під різними назвами: двічі у французьких i двiчi у німецьких журналах, а також в італійському й московському («Слово»). Російський варіант пiд назвою «Труд человека и его отношение к распределению энергии» має найповніший виклад. Перша публікація у Францiї називається: «Le travaie humain et la conservation de l’energic». Переклад українською з німецької мови зробив Михайло Грушевський i опублікував у Вiднi 1922 року. У 1977 році з російської переклав доктор математичних наук Мирослав Кратко i видав у Києві окремою книжкою. Саме в цьому варіанті найбільше приділено уваги землеробству.
Головною метою свого дослідження Подолинський вважав вивчення стосунків, що існують між людською працею i розподілом сонячної енергії на земній поверхні. Як відомо, сонячна енергія є єдиним джерелом життя на нашій планеті. Тільки рослинність безпосередньо засвоює сонячну енергію («автотрофнiсть»), людина i тварини одержують її у вигляді їжі i кисню від «зеленої живої речовини», як пізніше назвав Вернадський рослинний зелений свiт1/. Рослина має властивість нагромаджувати сонячну енергiю.