Агрокультура українського селянства й козацтва

Українці ніколи не завойовували чужих земель, всю свою життєву енергію вкладали у плекання рідної.

Саме з праці на землі та бажання підтримувати i збільшувати її родючість виростало прагнення пізнавати процеси, які відбуваються в природі. Викристалiзувався тисячолітній досвід у пізнанні її законів, циклів. Український землероб діяв так, щоб не порушувати внутрішньої рівноваги, ритмічності, гармонії в природi.

Він спостерігав співвідношення землi з сонцем та природними явищами — дощем, вітром i намагався зберігати рівновагу між лісами, полями, водами i луками.

Українцi, що працювали на землi, підсвідомо виробили звичаєві закони охорони природи, накопичували досвiд, який в наш час розвинутий, систематизований в науку — екологію.

Чарівна й багата українська природа діяла також на емоційність, почуття, що виливалося в поезії, в пісні, декоративно-ужитковому мистецтві, замилуванні красою рідного краю.

Українець у природi відчував Божу всюдисущнiсть. Через природу, культ її краси він приходив до глибокої, щирої, душевної релігійності. Земля, що стала головним складником світобудови у наших предків, праця на землі набували у них божественного осяяння, символiчно-сакрального сенсу. В українців навіть Господь оре ниву i сіє хліб. Відома новорічна колядка, яку співали в українських селах:

Ой в полі, в полi сам плужок оре,

А за тим плужком сам Господь іде.

Діва Марiя ризи носила,

Ризи носила, Бога просила:

— Ой роди, Боже, жито-пшеницю,

Жито-пшеницю, всяку пашницю...

Вчені вважають, що українських колядках закладено визначення суспільного значення праці на землі для всього народу.

В українського селянина склалося, розвинулося й утвердилося почуття господаря, який сподівався на власні сили, виявляв особисту ініціативу. Довкілля i праця на землi формували його уявлення про добро i зло, внутрішні моральні засади — норми поведінки. Праця на землі була творчою, потребувала кваліфікації та досвіду. Створений селянином разом із природою продукт йшов не тільки на користь господаря, а й на благо інших людей. Отже, для українського землероба добрий результат праці на землi досягався через моральність, практичну користь, вправність та естетичне задоволення. Однак за однієї неодмінної умови: щоб та земля, на якій він плідно працював, викохував i плекав її, належала саме йому. З прадавніх часів традиційним був нахил українців до індивідуального землеволодіння i приватної власності.

За Божою i людською справедливістю матеріальні блага, здобуті важкими зусиллями, не мусили бути змарновані, привласнені іншими людьми. Вони повинні були належати тому, хто їх набував, — господарю, а також тим, заради кого вiн живе, працює, заощаджує, тобто тим, хто успадковує власність господаря — його родині, найважливішій клітині людської спільноти, що забезпечує зв’язок безперервності роду i яка є носієм духовних вартостей.

Саме в родинi виявлявся нахил українця до iндивiдуального землеволодіння i до утримання своєї власності. Це глибинне відчуття відповідальності за долю родини вело до ощадності, яка мала запевнити нащадкам умови розвитку. Жiнка-мати зі своєю ніжністю, любов’ю й сердечністю була найтісніше пов’язана з дитиною. Вона в українській родинi займала головне місце, що випливало також опосередковано з прив’язанням українців до землі. У нас здавна існував культ Матерi-Землi.