Агрокультура українського селянства й козацтва

Козаки засновували зимiвники на військовій землі з дозволу Коша — уряду Запорозької Сiчi, але згодом ця земля ставала їх власністю. Тільки власна i наймана праця, без феодального примусу i кріпацтва, застосовувалася у запорозьких зимівниках. Власником хутора-зимiвника міг стати кожен, хто цього бажав. Численні документи свідчать, що той, хто приходив на Січ, мiг рiк-два працювати наймитом у зимiвниках, а потім за бажання сідати на землю, закладати свій власний зимiвник, займатися вільно хліборобством, пасти свої отари i стада.

У XVIII ст. зимівники перетворилися на великі багатогалузеві господарства, де поряд із землеробством розвивалося скотарство, рибальство, бджільництво, мисливство, гончарство та інші промисли, а також ремісництво.

Особливо інтенсивно в запорозьких зимiвниках розвивалося скотарство, чому сприяла наявність природних випасів південного українського степу. У зимiвниках культивувалася унікальна українська сіра порода великої рогатої худоби, яка найкраще відповідала вимогам степового господарства. Вона також визначала характер, господарювання на Запорожжi, де був поширений м’ясний та робочий, а не молочний напрям скотарства. Ця сiра порода рогатої худоби була справжнім скарбом українських південних степів i становила важливу частину багатства Запорозької Січі.

Великого розмаху в зимівниках набуло також конярство. У них розводилися численні табуни коней. Петро Калнишевський, кошовий отаман, мав 1775 року 15.880 голів худоби i коней. Під час татарського нападу 1768 року на Запорожжя у полковника Ковпака було захоплено 1627 коней та різної худоби, а в одного рядового козака (ім’я невідоме) — 250 коней та 5.000 голiв худоби.Господарство зимівників мало товарний характер, було орієнтовано на ринок. Коні, воли, вівці були предметом експорту на ринки Гетьманщини, Слобожанщини, Правобережної України, Росiї, Шльонську, Данцигу. Через українських та іноземних купців зимiвчаки вели торгівлю з містами Сходу i Заходу. Особливо цінувалися коні. Прусська кіннота ремонтувалася запорозькими кiньми. Конi Калнишевського славилися своєю породою, i до нього часто зверталися покупці. Наприклад, 1769 року він продав російським купцям з міста Орла 250 коней. Хліб запорожці також сіяли не тільки для власного вжитку, а й на продаж, головним чином вивозили до Криму. В запорозьких зимівниках були плуги різних систем, борони, коси. На токах стояли скирти хліба. У зимiвниках старшини накопичувалося три-п’ять тисяч пудів хлiба.

Зимівник запорозьких козаків був першим у Європi господарством, тип якого у наш час називається фермерським.

Важливе місце належало зимівнику i в духовному житті запорозького козацтва. У зимiвниках народжувалися вироби ужиткового мистецтва. Широко відомий петрикiвський розпис, що твориться i в наші дні в селі Петрикiвка Дніпропетровської області, започаткований ще тоді, коли на місці цього села був зимівник останнього кошового отамана Запорозької Січі Петра Калнишевського. Молодий дослідник із міста Запорiжжя Олександр Олійник звернув увагу на те, що зимівники накладали відбиток на формування фізичного, психологічного i морального типу запорожців. Хлопцi-пiдлiтки та юнаки, проходячи тут першу школу господарської діяльності, виховувалися в умовах нелегкого, суворого, небезпечного хутірського життя. Дітей вчили, як вижити в екстремальних природних умовах колонізації степу i небезпечного сусідства з ногайськими i татарськими ордами. Таким чином виховувалася притаманна запорожцям винахідливість, кмітливість i водночас розважливість та вміння підкорятися найсуворішій дисципліні, якої вимагали військові умови походу або війни. Сучасники відзначали також традиційну українську гостинність запорожцiв-зимiвчакiв.

Слід також підкреслити, що у запорозьких козаків виявилася притаманна українському селянству ментальність — не тільки зв’язок із землею, а й глибинні взаємовідносини з природою. Мешканці зимівників перебували віч-на-віч з природою i вчилися правильному до неї ставленню. Запорожці відчували себе її синами, користуючись багатствами природи, прагнули ні в якому разі не зменшувати їх. Як свідчать документальні матеріли Архіву Коша Запорозької Січі (XVIII cт.), запорозьким урядом була розроблена система природоохоронних заходів, зокрема упорядкованого i регульованого земле- i лісокористування. Жоден козак, який збирався заснувати власний зимівник, не отримував від Коша дозвіл, доки попередньо не давав письмового зобов’язання дотримуватися сівозміни на полі, зберігати i примножувати навколишній ліс. На кожну вирубку лісу для зимівника або на продаж теж вимагався спеціальний дозвіл Коша. Не дозволялося вирубати найцінніших порід дерев, таких як дуб, липа — медоносне дерево, ясень — з нього вироблялися прилади для возів, а також садових дерев. Заборонялося виловлювати дрібну рибу i бити молоду звірину. Яскравою ілюстрацією для природоохоронних порядків, які встановлювалися на Запорозькій Січі, може бути такий архівний документ.

Кошовий отаман Запорозької Сiчi наказував писарю й осавулу Кодацької паланки 8 грудня 1764 року: «Кошу стало відомо, що учинилося при Днiпрi в острові, званому Монастирським, з відомства вашого обивателі різне дерево вирубали i взагалі спустошили i бувши там плодючі дерева, грушу та яблуко та інше, не боячись мук Божих за викорiнення отого дерева, на загальне добро щороку даючи плід, бездумно вирубали, тому для Вас підтверджуємо, щоби на тому островi надалі дерева не тільки плодового, а й ніякого не рубано i спустошено не було, всім обивателям пiдтверджуємо, щоб на тому островi дерево могло бути для загального добра». З лісу на Монастирському острові був створений заповідник, який мав стратегічне значення. Він захищав від безпосередніх сусідів Запорозької Січі — ногайців, степового. Кочового народу. Вони мали тільки кінноту, ліс перешкоджав їх пересуванню.