ПАВЛО ТЕТЕРЯ

Тетеря не був і, мабуть, при своєму шляхетському способі мислення, не міг бути демагогом, брататися з рядовим козацтвом і черню, використовувати їх, принижуючись до їх рівня (цим популістським мистецтвом — кажучи сучасним терміном — з його сучасників володіли Брюховецький, Сірко, в деякій мірі Дорошенко). Для черні в нього були гроші й горілка — або жорстока розправа. Хоча, формально, член "клану Хмельницького", він не хотів бути іграшкою в його руках, зокрема в руках такого бездарного і обмеженого представника клану, як Юрій Хмельницький. Тетеря в цей час добре розумівся на людях, тому й підбирав з старшинської верхівки розумних і авторитетних спільників (Іван Богун, Остап Гоголь та ін.). Ворогів усував швидко й рішуче. Всіх цих якостей разом з безсумнівним дипломатичним хистом для зовнішніх стосунків вистачало б для залежної держави більш-менш спокійних часів, але не для країни в стані анархії, в якій усі законе і державотворчі принципи та устої систематично руйнувалися протягом довгих десятиріч.

Остаточно Тетеря як гетьман поставив усе на брутальну військову силу. Привести польську й татарську допомогу він зумів. Визначення стратегічних цілей (безглуздий по суті та надзвичайно легковажний за виконанням зимовий похід на північний схід, ледве чи не на саму Москву) залежало від короля, в уяві якого, мабуть, віджили картини польських завоювань на Сході початку XVII століття. Розплата за польсько-татарську допомогу була страшною: з татарами розраховувалися не лише грішми, але й українським ясиром (це була традиція ще з Богданових часів), польські війська грабували, знущалися, мучили, вирізували.

За Хмельницького Юрася

Пуста стала Україна, звелася,

А за Павла Тетеренка —

Не поправиться і теперенька.

— співали кобзарі. Не відомо, яким полководцем був Тетеря. Незвичайно мобільним і маневренним, це без сумніву. Він не щадив себе й особисто був хороброю людиною — боїв не уникав, витримав в Україні до кінця.

Чи хтось інший в цей час, спираючись на мілітарну допомогу польського короля, міг добитися кращих результатів — дуже сумнівно.

Про Тетерю як творця "своєї" держави знаємо мало.

Він намагався впорядковувати економічні відносини, проводив певну митну політику, затверджував землеволодіння — але це був справді період Руїни, коли завдання руйнувати та грабувати противника вважалося найважливішим.

Польська дипломатія підвела Тетерю не лише у мілітарному, але ще більше в політичному плані. Абсолютна безвихідність при вирішенні церковних справ, намагання польської шляхти відновити в повному обсязі своє панування і гноблення в колишніх маєтках цілком компрометували ідею можливого польсько-українського союзу і кидали навіть прихильників такої концепції в табір ворогів (Виговський, Богун). Польська верхівка виявилася нездатною перейти від тактики завойовництва до тактики рівноправного партнерства. Це був найбільший прорахунок Тетері й причина його військово-політичного краху.Не дуже зрозуміло чому (питання вимагає вивчення) постать Тетері після його втечі з України почала обростати легендами — співчутливими або ворожими — вже серед сучасників. Нібито по дорозі з України до Польщі його дощенту пограбували поляки і він в лахмітті подався спершу до Молдавії, потім спробував пошукати притулку в Польщі. Але — даремно. Там його розстріляли так, як Виговського, — чи то в 1665 чи в 1667 році. Немовби під час втечі до Польщі 1665 року прихильники Любомирського засікли його шаблями біля Білого Каменя. Казали — і писали — що стратили Тетерю у Варшаві внаслідок скарг запорожців; що з України Тетерю і його прихильників прогнав Дорошенко; що Дорошенко взяв Тетерю в полон і видав Османській Порті. Перелік таких легенд, які, до речі, цілком вдовольняли українську історичну науку (бо на Тетері був ярлик, який давав право ним не цікавитися), можна продовжити.

Насправді Тетеря й далі жив рухливим політичним життям, і, цілком певно, не давав усувати себе в глибоку тінь. Тим більше, що він спершу розпоряджався великими грошовими засобами. До перелічених вище маєтків, власних і наданих в користування досмертно, можна додати ще містечко Любомль на Волині, містечко Мачоху на Брацлавщині, містечко Кам'яний Брід і місто Висоцьк на Поліссі (все це набутки часів гетьманування). Від С. Лєщинського отримав на тридцять років дальші землі на Поліссі та Волині (повністю Собіщинську волость, частково Чарторийську й Колківську) з десятками сіл та низкою містечок. Виникає враженя, що Тетеря поступово набирає сил, щоб знову кинутися у вир політичної боротьби.