ПАВЛО ТЕТЕРЯ

Навесні повстання відживає. Тетерю ще підтримують Дорошенко й Ханенко. Гетьман знову шукає політичних рішень — просить звільнити з ув'язнення Юрія Хмельницького і митрополита Тукальського, що й було зроблено, але набагато пізніше. Запорожжя, на якому поміняли кошового, переходить на антимосковські позиції. Але все це не рятує Тетерю. Міста повстають знову, з півдня наступає новий ватажок повсталих полковник Василь Дрозденко, що опирається не лише на козаків, але й на молдаван та буджацьких татар. Брюховецький закріплюється в Каневі, одне за одним захоплює міста: Корсунь, Фастів, Мотовилівку. У нього двадцять тисяч козаків, сім тисяч калмиків. Коли Білу Церкву не взяв, збунтувалися його козаки — Брюховецький подався на Лівобережжя, калмики ж рушили додому. Полковник Степан Опара, підтриманий татарами, захопив Умань.

І Тетеря, і новий польський головнокомандуючий Станіслав-Ян Яблоновський, великий обозний коронний (який, до речі, також брав французьку пенсію, як Ян Собєський) цього шансу не використали. Здається, дуже неясною стала позиція татар. Більшість польського війська самовільно повернулася до Польщі. Тетеря блукав з вірним козацьким загоном по пожарищах Брацлавщини. 24 червня (4 липня) 1665 року Брюховецький писав до царя, що ні Тетері, ні Яблоновського на Україні немає, а Опару, що хотів стати гетьманом, розгромив Дорошенко — й Опара потрапив до польських рук.

Справді, десь на початку червня козаки (мабуть, повстанці Дрозденка) розгромили Тетерю і його загін, при цьому вони захопили чималі скарби й знищили гетьманський архів (якщо раніше не знищив його Сірко). Тетеря зберіг клейноди і найважливіші козацькі та гетьманські привілеї. Тікав він з невеликим почтом (усіх інших вірних собі козаків він відпустив від себе (через Бар, Кам'янець-Подільський на захід. У Польщі опинився в липні. Всупереч поширеним в історичній літературі легендам, гетьманства він ніколи не зрікався і булави не поклав. У вересні-жовтні 1665 року ще мав прихильників на Україні.

У Польщі було неспокійно — панувала атмосфера громадянської війни, точилися криваві бої королівських військ з загонами опозиції, яку очолив польський великий маршал і польовий гетьман Юрій-Себастіан Любомирський. Після однієї з перемог королівських військ 4 вересня 1665 року над бунтівниками (зрештою, перемоги тимчасової) до Яна-Казимира прибуло посольство гетьмана Тетері — послом був Іван Култак, — воно просило допомоги людьми і військовим спорядженням. Тетеря знав, що становище Брюховецького на Лівобережжі захиталося, розраховував на повернення Юрія Хмельницького і митрополита Тукальського на Правобережжя, яке могло б трохи заспокоїти народ. Та король не дав війська, бо війна з Любомірським тривала. 12 вересня 1665 року датовано останній відомий досі документ, в якому Тетеря ще називав себе повним титулом: гетьман його королівської милості військ запорозьких, брацлавський і чигиринський староста. Це був складений у Любліні контракт із коронним стражником Самуїлом Лєщинським (тим, що раніше допоміг Тетері отримати булаву), якому гетьман позичив понад 42 тис. золотих. Тетеря назовні намагався повернутися до того щоденного магнатського життя, з якого на неповні три роки його вирвало гетьманство. Ян Собєський писав до дружини в жовтні 1665 року, що "у пана Тетері у Варшаві можна купити кілька сороків прекрасних соболів...". У польській столиці вважали ще під кінець року, що Тетеря повернеться в Україну. Юрій Хмельницький і митрополит Тукальський, присягаючи 29 листопада на вірність королеві (такою була умова звільнення з Мальборку), погоджувалися, що місце їхнього перебування в Україні вкаже їм запорозький гетьман Павло Тетеря.

Спокій в Україні після втечі Тетері не запанував. Тепер стало очевидним, що не Тетеря був основною причиною повстання. Велася жорстока боротьба за українські землі між Москвою і Варшавою; Україна — як територія для експансії — поступово входила в орбіту турецької і татарської політики. А всі три сторони могли шукати і признавати не сильних гетьманів, а лише послушних собі маріонеток. Україна ж кривавила і тліла пожарищами. Руйнували її чужинці, але допомагали свої ж ватажки, отамани, полковники, кошові й гетьмани.Враховуючи обставини 1662 — 1665 років, не можна мати ілюзій, що Тетеря, навіть як сильний гетьман (а такі амбіції він мав), міг би втриматися в Україні. Трагедія України у XVII столітті (та не лише в цьому), полягала в тому, що як соборна держава вона могла виникнути й зміцніти лише під протекторатом одного зи прихильників-сусідів. Багатовікове межування з розбійницьким степом, який розглядав Україну та українців лише як резервуар ясиру, не давало можливості здійснювати перехід до незалежної держави без попереднього залежного періоду. А в інтересах жодної з сусідніх держав не могло бути бажання готувати Україну до переходу на незалежний шлях. Це чітко проявилося ще в пору Богдана Хмельницького, шанси в якого на незалежний розвиток Української держави були найбільші. Є підстави вважати, що ці обставини добре розумів також Тетеря, але хотів спробувати власного щастя. Один з творців Переяславської умови швидко розчарувався в Москві, як гаранті української державності. Гра з Польщею при допомозі Гадяцької умови також закінчилася поразкою — ще за Виговського. Тетеря фактично намагався відродити цю ідею, але Варшава виявилася надто слабкою, щоб захищати межі Тетериної соборної держави, нововідтвореного Руського великого князівства (не підлягає сумніву, що після перемоги над Брюховецьким та при нейтралізації Росії справа федерації — в ідеї якої історики дошукуються голландських чи швейцарських взірців — автоматично винеслась би на порядок денний), в якому сам гетьман вперто намагався утворити власне незалежницьке ядро (тому він боровся за вільні від польської адміністрації староства). Політичні конструкції Тетері теоретично були правильні, але їх виконання залежало не лише від нього та кармазинової козацької верхівки, яку він зібрав біля себе.