ПАВЛО ТЕТЕРЯ
В Яссах Тетерю — по суті, першого українського політичного емігранта нових часів (бо саме він був ним, а не Мазепа і мазепинці) — прийняв з почестями молдавський господар Григорій III Дука та ясський митрополит. Полинули гінці до султана. За кожним кроком колишнього гетьмана починають стежити польські інформатори. По Тетерю до Молдавії поїхав у жовтні 1670 року спеціально посланий султанський чауш. Здається, Тетеря не вперше торував цей балканський шлях — є трохи тьмяні відомості, що Богдан Хмельницький двічі посилав його, ще полковника, у місії до Стамбулу. Собєський тверезо оцінює ситуацію, вважає, що Тетеря знову може стати гетьманом. Боялися, що Тетеря погодить Ханенка з Дорошенком і обох кине на Польщу. В Андріанополі (Едірне) турецький султан Мохаммед IV, добре зорієнтований в українських справах, приймає Тетерю. Не підлягає сумніву, що Тетеря розповів султанові та великому візирові, видатному політикові Мохаммадові Кепрюлю (з яким також зустрічався), все, що знав про фатальне політичне і військове становище Польщі. Можливо, передав якісь письмові документи — недаром він оголосив, що пише "Апологію", в якій перелічить зрадників Речі Посполитої. Є підстави думати, що Тетеря вказав султанові на слабі місця Польщі і вплинув на нього (Тетеря явно володів даром переконувати коронованих осіб — раніше ж він сугестивне впливав на російського царя Михайла Федоровича, потім на польського короля Яна-Казимира!), щоб Туреччина готувалася до походу на Польщу. Султан призначив Тетері щоденну пенсію 200 аспрів або 40 флоренів. У горах Тессалії, в місті Ларіссі (там були мисливські угіддя султана) Махоммад IV вручив Тетері султанський прапор — санджак. Про цю подію звітував посол французького короля. Формально це було затвердження гетьманом України під протекцією султана.
До Польщі надходили чимраз тривожніші вісті. 15 лютого 1671 року зі Львова повідомляли, що Тетеря дав "погані поради" в Едірне. З Варшави полетіли депеші до польського посла в Порті Франциска Висоцького, щоб той умовив Тетерю повернутися, тоді йому віддадуть маєтки. Тетеря, за своїм давнім звичаєм, повів подвійну гру — щоб відплатити Пісочинському, підтвердив свою даровизну Висоцька варшавським єзуїтам, та, нібито, погодився послати до Польщі одного з своїх слуг на переговори. Так минув лютий-березень.
На початку квітня Тетерю отруїли. Все свідчить за те, що удару завдано з польського боку. Пізніше Іскрицький і Піроцький, які були біля гетьмана на еміграції, офіційно звинувачували у вбивстві Пісочинського. Цей не заперечував сам злочин, але виправдовувався, що це зробив не він. Зрештою, згідно з вироком про інфамію і баніцію 1670 року, Тетерю можна було безкарно вбивати також поза межами Речі Посполитої. Де поховали Тетерю — невідомо. Мабуть, в одній із грецьких православних церков Едірне. Могилу ніхто ніколи не шукав.
У травні 1671 року почалася мобілізація турецьких військ. У серпні 1672-го велетенська турецька армія перетнула кордон Польщі. Помста гетьмана завершилася вже після його смерті.
Павло Тетеря як гетьман і як політичний діяч був фігурою дуже суперечливою, але це аж ніяк не виключає нашої сьогоднішньої потреби в сумлінному дослідженні його життя й діяльності. Об'єктивно кажучи, багато звинувачень, які кидали на його адресу історики, це звинувачення скеровані до певного стійкого, сформованого ще в другій половині XVII ст. (в значній мірі — козацькими літописцями), стереотипу. Не дуже зрозуміло, чому історики автоматично обрали ту лінію, яку, наприклад, представляв київський полковник переконано московської орієнтації Василь Дворецький. Він записав у своєму "Літописці" (друга половина XVII ст.) про Тетерю, що він "большой згубца і разоритель всей Україні". Ніяк не хотіли перевіряти погляд французького мемуариста, непоганого і досить об'єктивного знавця Польщі й України, Франсуа-Поля Далерака, який у 1679 році занотував, що "генерал Тетеря людина великих достоїнств і великого значення". Звернення безпосередньо до історичних джерел документального або мемуарного типу чи тогочасного листування допомагає відтворити живу людину й живого політика, досить далекого від постаті, заміфологізованої українською історіографією різноманітних напрямів.Тетеря був у першу чергу політичним діячем і дуже зручним дипломатом, митцем подвійної гри. Міняючи свої політичні орієнтації (три: Москва, Варшава, Стамбул), він в мініатюрі повторив шлях Богдана Хмельницького. Все це викликає досить обгрунтоване підозріння, що справжня його орієнтація була четверта — незалежницька. Якщо було б інакше — він постійно дотримувався б орієнтації одної... Не підлягає сумніву, що він був державотворчою особистістю; про це говорить його участь у створенні Гадяцької угоди, його військові зусилля, скеровані на об'єднання обох берегів Дніпра. Виступаючи за справедливе вирішення релігійного питання на західноукраїнських землях. він довів, що й ця частина України не є поза його увагою.
Тетеря був представником свого стану — кармазинової козацької старшини, української аристократії, що почала формуватися і, при польському посередництві, запозичила для себе західну модель. Саме в цьому нахилі до магнатського способу життя, а не в уявній відсутності військових талантів (це не доведено) — треба бачити причину непопулярності Тетері серед широкого козацького товариства. Чи ця риса перешкоджала бути добрим гетьманом — сумнівно. Як би там не було, але політичну діяльність він ставив вище від спокійного споживання свого багатства. Досі ще ніхто як слід не підрахував його маєтків, але, мабуть, не буде перебільшенням вважати, що в один час (після одруження з Оленою Хмельницькою) він був одним із найбагатших на правобережній Україні, дуже багатим навіть на фоні магнатських латифундистських родів Польщі й Литви. Для того, щоб жити тихо й спокійно у великих достатках йому не треба було сягати по гетьманську булаву з польської чи турецької ласки. Політичні амбіції — в кращому розумінні слова — й саме українські політичні амбіції виводили його за межі паразитарного існування, і ледве чи варто за це корити Тетерю.