Петра Дорошенка

Тим часом від турецького уряду прибув чауш Селім, який мав відібрати присягу в гетьмана і старшини на вірність Порті. Ті завагалися, й скликана старшинська рада не прийняла відповідного рішення, бо "без черни рады чинить не хотят". 12 березня в Корсуні скликано раду, в якій взяли участь старшини та представники рядових козаків усіх правобережних полків і Переяславського полку з Лівобережжя, а також з Запорожжя. Високе товариство підтвердило гетьманство Петра Дорошенка на обох берегах Дніпра, яке мало бути довічним, висловилося за встановлення чисельності реєстрових козаків у дванадцять тисяч осіб і розпуск серденяцьких полків. Більшість джерел засвідчує, що рада висловилася за прийняття турецького підданства, але відмовилася присягнути, зіславшись на необхідність скликання для цього чорної ради. Для уточнення окремих статей договору до Стамбулу відрядили посольство на чолі з М. Портянкою.

Постає закономірне запитання, на яких умовах уряд Петра Дорошенка погоджувався на протекторат Туреччини? Певною мірою відповідь на нього знаходимо в доставленому до Москви в травні 1669 року тексті "договорных статей" П. Дорошенка, що являють собою швидше послані в серпні минулого року до султана українські вимоги, їх зміст дає підстави висловити міркування, що гетьман прагнув реалізувати Богданову програму державного будівництва — включити до складу національної держави всі етнічноукраїнські землі — від Вісли, Перемишля й Самбора до Севська і Путивля, де "веи суть казаки". Далі: гетьман обирався довічно; населення України звільнялося від сплати податків і данини; церква отримувала автономію під царгородським патріархом; турки й татари, прибуваючи в Україну, не мали права будувати тут мечетей, брати ясир, руйнувати міста й села; татари могли селитися лише на визначених місцях; султан і хан не мали права без відому українського уряду укладати договори з Росією і Польщею; кримські татари, які прибували на допомогу, мали підлягати владі гетьмана тощо. Політичний задум Дорошенка передбачав велику автономію для України, питання іншого характеру, що, як показали наступні події, турецький уряд далеко не всі їх задовольнив, а ті, що схвалив, часто порушував. Але це вже не вина українського гетьмана, а трагедія його, як політичного і державного діяча козацької України.Після ради Дорошенко розгорнув діяльність відразу в кількох напрямках: прагнув відновити свою владу на півдні Лівобережжя; відшукати порозуміння з Многогрішним, якого закликав думати "о целости страны и людей", а також нейтралізувати П. Суховія, запропонувавши тому одружитися на доньці. Успіху вони не принесли. В травні з'явилися татарські загони, що підтримували Суховія, й розпочався грабіж населення. На бік Суховія перейшов Юрась Хмельницький і значна частина козаків Корсунського, Уманського, Білоцерківського, Кальницького та Паволоцького полків. Ймовірно, в кінці червня Петра Дорошенка, коли той переправився через Рось, у селі Конончи оточили татарська орда з козаками Суховія. Облога тривала майже п'ять тижнів і лише після прибуття турецького чауша, який привіз гетьманські клейноди Петру Дорошенку, солтани змушені були залишити Суховія і відійти до Криму. Суховій відступає до Умані, де відмовляється від булави і гетьманом обирають уманського полковника Михайла Ханенка. Дорошенку все ж вдається залучити на свій бік козаків, які раніше підтримували Суховія, і в серпні оточити Ханенка в Умані. Внаслідок переговорів домовлено, що Дорошенко повернеться до Чигирина, а Ханенко з старшиною прибудуть до нього. Однак, цього не трапилося, Ханенко і Юрась Хмельницький прибувають на Запорожжя, об'єднуються з Суховієм і при допомозі шести тисяч орди виступають у новий похід проти Дорошенка. Останній запросив допомогу в білгородської орди, а сам у середині жовтня подався до Лисянки (Ольхівця?), де стояли з полками Я. Лизогуб та брат Григорій. По дорозі його оточили татари й козаки Ханенка та Суховія. Дві доби козаки Дорошенка відбивали навальні приступи. У ніч, очевидно, на 19 жовтня на допомогу з'явився Я. Лизогуб і спільними силами розгромили противника. Ханенку і Суховію вдалося втекти, а Юрій Хмельницький потрапив у полон до білгородських татар, які були при Дорошенку, і незабаром відіслали бранця до Стамбулу. Зайнявши Умань, гетьман залишив там залогу, а сам повернувся до своєї столиці.

Добившись перемоги у жорстокій міжусобній боротьбі, він намагався уникнути початку воєнних дій з Польщею і Росією і одночасно зміцнити своє становище. На початку наступного року відправив на чолі кількох тисяч козаків Я. Лизогуба на Лівобережжя, щоб відновити свою владу, в листах до Многогрішного і лівобережної старшини схиляв бути "в дружбе й в соединении". Пожвавлює переговори з польським урядом щодо укладення угоди, зустріч делегацій намічається провести в Острозі. На початку травня Дорошенко висунув програму, що передбачала розширення традиційної території козацької України за рахунок частини Подільського воєводства, Волині й Полісся (кордон мав проходити по річці Горинь); знищення унії і підтвердження прав православної віри; за козаками зберігалися всі права, в тому числі право проживати в шляхетських маєтках; заборону польському війську перебувати на Україні; відкриття академій, шкіл, друкарень тощо. Як зауважував польський підканцлер А. Ольшевський, козаки прагнули бути незалежними і вимагали утвердження Русі, як окремої і самостійної провінції. В листі до М. Ханенка король М. Вишневецький нарікав на П. Дорошенка, який "не бажає, щоб польські дворяни повернулися до своїк спадкових маєтків, а бажає, щоб Україна була незалежною під його верховним управлінням (виділення моє — В.С.)".

Оскільки уряд Речі Посполитої, як і раніше, не мав найменшого бажання визнавати автономію України, а Дорошенко проявляв непоступливість і жадав гарантій для безпечної роботи комісії, то він зробив ставку на Ханенка, який, за висловленням короля, повинен був стати тією "ложкою дьогтю", що псувала діжку меду. І 23 серпня в Острозі було укладено угоду з його представниками, в якій і натяку не залишилося на автономію України й фактично відновлювалося становище, що існувало напередодні Визвольної війни. Довідавшись про підступність варшавського двору, Дорошенко скликав у другій половині листопада старшинську раду, яка, ймовірно, в присутності турецького посла присягнула на вірність Порті. На зібраній козацькій раді у першій половині лютого 1671 року було різко осуджено Острозьку угоду. На ній козаки кричали, що "они все против поляков учнут стоять головами своими й помирать, а поддаватца им не будут". У листі від 12 лютого до запорозьких козаків було заявлено, що городові козаки не визнають укладеної угоди, бо вона передбачає ті ж вільності, які були перед війною; звучав докір, що наважилися "знову впустити панів і старост до їх маєтків і панувати над підданими згідно прав, які існували до війни".Весною окреслюється загроза можливого наступу польського війська на козацьку Україну. В пошуках союзників Дорошенко наприкінці березня звертається з листом до браденбурзького електора Фрідріха Вільгельма з проханням взяти Україну під свою протекцію, однак лист до адресата не дійшов. В той же час Дорошенко робить кроки до порозуміння з російським урядом, посилає кілька листів царю, відзначаючи вимушеність прийняття турецької протекції (не мав стільки сил, щоб "с сильними бусурмани брань творить, а на сие немощны есми"). Однак, отримав відповідь, що згідно з Андрусівським договором, він повинен залишатися в підданстві короля. Останній, ігноруючи складність стосунків з Османською імперією, що почала готуватися до воєнних дій і пішла на зміщення пропольськи настроєного Ааділь-Гірея Селім-Гіреєм, дає розпорядження Я. Собеському вирушити проти Петра Дорошенка. На початку серпня польська армія з-під Кам'янця виступила на Брацлавщину. Незважаючи на серйозний опір козаків і міщан Брацлава, Вінниці, Могильова, Райгорода, Дзялова, Кальника та інших міст, на середину жовтня Я. Собєському вдалося відновити панування Польщі майже над усією Брацлавщиною. Цьому сприяв перехід на бік коронного гетьмана М. Ханенка, І. Сірка, М. Зеленського, П. Лисиці та інших старшин з козаками. Десь 20 жовтня козацька рада обрала М. Ханенка гетьманом, для його охорони Собєський змушений був послати вісім хоругв жовнірів. Дорошенко ж, відступаючи до Лисянки, намагався переконати коронного гетьмана в необхідності відвести військо з Брацлавщини, бо коли йому на допомогу підійдуть великі сили татар, відновляться воєнні дії. Проігнорувавши це застереження, Собєський розташував у містах залоги, а сам повернувся до Львова.