Петра Дорошенка

Постать гетьмана Петра Дорошенка — одна з найяскравіших і водночас найтрагічніших серед політичних діячів України XVII століття. Так склалося, що його життя та боріння сфокусували в собі як найгероїчніші, сповнені величі, діяння козацького стану, розквіту української держави, так і їх занепад і руїну на Правобережній Україні. Небагато у вітчизняній історії було державних діячів, які б так палко любили Україну й хотіли їй добра, а разом з тим своєю діяльністю, всупереч політичним планам і намірам, завдали їй таких важких ран. Йому довелося пережити і найбільший тріумф (добитися об'єдання козацької України і проголошення себе її гетьманом), повагу й визнання з боку народу і повний крах результатів багаторічних політичних зусиль, прокляття селян, міщан і козаків Правобережжя; пройти через принизливість капітуляції та почесного ув'язнення; прилучитися до життя бюрократичної верхівки Росії (виконуючи обов'язки В'ятського воєводи), побути в особі типового російського поміщика і померти далеко від любимої Батьківщини.

Зрозуміло, що сповнене глибокого драматизму й трагічності життя гетьмана, не могло залишитися поза увагою дослідників, хоча поправді кажучи, вона була незмірне меншою, ніж цього заслуговує його постать. Якщо для одних він виступав всього лише "амбітним хамом", то інші відзначали його глибокий розум політика, високі патріотизм та освіченість, схильність до ризику, наполегливість у боротьбі за досягання мети. Відомий учений Микола Костомаров характеризував його, як "видатну людину", щиро віддану й незмінно вірну "ідеї незалежності й самобутності своєї батьківщини", палкого продовжувача справи Богдана Хмельницького. Таку ж високу позитивну оцінку діяльності гетьмана дав найвизначніший історик Михайло Грушевський: "Був він чоловік великого духа, душею і тілом відданий визволенню України і приймаючи булаву з рук ханських, вертався до старої гадки Хмельницького поставити Україну в незалежне і нейтральне становище між Москвою, Польщею і Туреччиною і запевнити їй повну свободу і автономію". На жаль, радянські науковці практично відмовилися від дослідження політичної історії козацької України другої половини XVII століття і, за винятком М. Н. Петровського, зображували діяльність Дорошенка виключно в негативному плані, безпідставно звинувачуючи його в авантюризмі й зраді національних інтересів України. Виходячи з цього, в даному історичному нарисі ми свідомо робимо акцент на висвітленні політичної діяльності гетьмана в контексті загальноукраїнського історичного процесу і розвитку міжнародних відносин у Східній і Південно-Східній Європі. При цьому вважаємо за доцільне зауважити, що висловлені міркування й оцінки не претендують на абсолютну істину і в багато дечому носять дискусійний характер.

Виявлені джерела не дозволяють дати розгорнутої характеристики життя й діяльності Петра Дорошенка до літа 1665 року — часу проголошення його гетьманом України. Ряд їх важливих аспектів у кращому випадку знаємо лише фрагментарне, а є й такі, що продовжують залишатися нез'ясованими. Так, дуже мало збереглося даних про його молоді роки. Відомо, що народився він 1627 року в сім'ї сина козацького гетьмана Михайла Дорошенка, соратника знаменитого Петра Сагайдачного, який наклав головою під час походу в Крим у 1628 році. Ріс Петро в Чигирині разом із своїми п'ятьма братами й сестрою. Батькам вдалося виховати в нього почуття поваги й любові до членів сім'ї. В юнацькі роки одержав добру освіту, очевидно в стінах Києво-Могилянської колегії.

Досить рано в Петра визначилися політичні погляди, хоча, зрозуміло, що з плином часу вони зазнавали серйозних змін. Однак, вірність ідеалам патріотично настроєного заможного козацтва він проніс через усе життя. Тому, коли в 1648 році спалахнула Визвольна війна українського народу проти іноземного поневолення за незалежність і створення національної держави, двадцятирічний юнак вливається до лав армії повстанців. Богдан Хмельницький, будучи в 40-х роках одним з чигиринських сотників, не міг не знати родини Дорошенків і звернув увагу на молодого козака Чигиринського полку, який помітно виділявся серед своїх однолітків гостротою розуму та освіченістю. Не виключено, що він зумів себе зарекомендувати з позитивного боку під час осінньої кампанії 1648 року та наступного літа в боях під Збаражем і Зборовом, унаслідок чого гетьман призначає Петра на посаду гарматного писаря. У наступні роки він перебуває серед довірених осіб Богдана, виконуючи різноманітні доручення.Бурхливі події Визвольної війни, а також політичний курс гетьмана, що передбачав звільнення від польського гніту народу "всієї Русі" і створення незалежної української держави, до складу якої входили б усі етнічноукраїнські землі ("по тем границам, как владели благочестивие великие князи"), зіграли вирішальну роль у формуванні його політичної самосвідомості. Невідомо, чи брав участь у роботі Переяславської ради 8 січня 1654 року, що схвалила входження козацької України (в складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств) до складу Росії. Цей політичний акт Богдана Хмельницького та його соратників був зумовлений історичною необхідністю, оскільки, при існуючому співвідношенні політичних сил на міжнародній арені Східної і Південно-Східної Європи, досягти незалежності не було можливо. А Переяславський договір передбачав визнання російським урядом за козацькою Україною, витвореного в межах її території, політичного устрою; правової системи, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин; незалежності у проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де обмежувався суверенітет українського уряду, були його відносини з Річчю Посполитою та Османською імперією. Поділяємо думку А. Яковліва, що всі "права" російського уряду відносно України обмежувалися лише фіктивним правом одержувати грошову данину та контролем над її зносинами з іншими державами. Цей статус української держави в складі Росії дає нам підстави висловити міркування, що вона ввійшла до неї на принципах конфедерації під верховенством царської корони.