Петра Дорошенка

Опираючись на союз із Росією, Богдан Хмельницький прагнув добитися розгрому Речі Посполитої та об'єднати під своєю булавою всі українські землі. На цьому новому етапі боротьби Петро Дорошенко почав відігравати помітну роль. Десь 1655 року його призначають наказним полковником, очевидно, Прилуцького полку. Влітку цього ж року гетьман посилає його на чолі посольства до Москви, а, ймовірно, весною 1657 року відправляє до швецького короля Карла Х Густава, з яким велися переговори про укладення договору, спрямованого проти Речі Посполитої. Припускаємо, що саме в цей час він одружується з донькою родича гетьмана київського полковника П. Яненка-Хмельницького Любою.

Грубі прорахунки російського уряду в зовнішній політиці (відмова від військово-політичного союзу з Швецією проти Речі Посполитої і укладення з останньою 1656 року Віденського перемир'я), що унеможливили реалізацію програми Богдана Хмельницького, легковаження ним національними інтересами України, прагнення взяти під контроль її внутрішнє життя зумовили ріст антиросійських настроїв, чим прагнула скористатися Польща. За таких обставин зі смертю Богдана Хмельницького політична боротьба між старшинськими угрупуваннями набрала особливої гостроти, в якій перемоги добився хитрий політик Іван Виговський, кого Корсунська рада в жовтні 1657 року обрала гетьманом. На жаль, виявлені джерела не дозволяють з'ясувати позицію Петра Дорошенка. Швидше всього, вже обіймаючи посаду прилуцького полковника, діяв обачно. Можемо констатувати, що він не підтримав претензій на булаву миргородського полковника Г. Лесницького, а на згаданій раді схвально віднісся до висловленої Виговським заяви про необхідність дотримуватися умов Переяславського договору. Одначе Дорошенка не бачимо серед близького оточення нового гетьмана, зустрічаємо натяк в джерелах про певну опозицію до Виговського. Відомо також, що в січні наступного року приймав російське посольство, яке добиралося до гетьмана.

Незважаючи на великий політичний досвід, гнучкий розум, визначний дипломатичний хист, Виговський, очоливши український уряд, відразу ж зробив ряд серйозних політичних помилок, і найбільшу серед них — знехтування здобутками, за словами визначного українського вченого Івана Крип'якевича, "національної революції, що знайшли свій вислів у козацькім устрої..." Ігнорування інтересів козацьких мас, невміння чи швидше небажання шляхом переговорів влагодити конфлікт з полтавським полковником Мартином Пушкарем, курс на зближення з Польщею викликали різке загострення внутрішньополітичної ситуації в Україні. Проти нього розгорнувся масовий, із яскраво вираженою спрямованістю, рух, що охопив Полтавщину й Запоріжжя і був використаний Мартином Пушкарем у своїх інтересах. Заручившись підтримкою татар, І. Виговський у травні 1658 року організував каральну експедицію на Полтавщину, в якій змушений був взяти участь і Петро Дорошенко. Розгромивши військо Пушкаря і запорозького кошового Барабаша, гетьман уперше в історії молодої української держави вдався до масових репресій. Полтава, за його розпорядженням, була спалена, а її мешканці знищені. Дозволив він також брати татарам ясир на Полтавщині. Загальні ж утрати в цій братовбивчій боротьбі сягли близько п'ятдесяти тисяч чоловік.У першій половині серпня українське військо, підсилене татарськими підрозділами Карач-бея, очолюване Іваном Виговським, вирушило на Лівобережну Україну й повільно просувалося в напрямку Гадяча. До його лав влився з своїм полком і Петро Дорошенко. На початку вересня гетьман послав його в складі посольства до представника російського уряду дяка Кикіна з повідомленням про початок воєнних дій проти Росії. Є дані, що Дорошенко брав участь у переговорах з польським посольством С. Бєневського у підписанні відомого в історії України Гадяцького договору. Оскільки в історичній літературі його зміст знайшов глибоке висвітлення, зупинятися на характеристиці договору не будемо. Лише відзначимо, що вже через день після підписання, тобто 8 вересня Виговський зробив велику поступку польським комісарам, погодившись на скорочення козацького реєстру з шістдесяти тисяч до тридцяти тисяч осіб і десяти тисяч найманців. Не вдалося українським послам у Варшаві весною наступного року добитися включення до складу "Великого князівства Руського" Подільського, Волинського і Руського воєводств. А ратифікований у травні договір мав ряд істотних відмінностей у порівнянні з оригіналом договору, на що слушно звернув увагу польський дослідник Л. Кубаля. Так, хоча православній церкві на території Речі Посполитої поверталися всі права, однак унія не ліквідовувалася; лише в Київському воєводстві уряди воєвод і каштелянів могла обіймати православна (українська) шляхта, а в Брацлавському і Чернігівському воєводствах — поперемінне — православні й католики; було внесено зміни, вигідні для Польщі, у пункти про збір податків для утримання найманців та ін.

Аналіз умов затвердженого договору, як на наш погляд, не дає підстав вважати цей витвір угрупування українського магната Ю. Немирича — І. Виговського визначним досягненням української ідеї державного будівництва. Фактично за фасадом пишної назви "Великого князівства Руського" автономія козацької України зводилася нанівець — вона не лише позбавляється права на проведення зовнішньої політики, але й внутрішнього самоуправління, що безумовно було великим кроком назад у порівнянні зі статусом України в складі Росії за Переяславським договором. Як слушно зауважував Іван Крип'якевич, "Гадяцький договір був тільки новим, виправленим виданням зборівської угоди" 1649 року. Польські політики не погодилися на державну рівноправність України, дали тільки автономію для Наддніпрянщини, "усуваючи все те, що нагадувало б українську державність". Мало того, що він унеможливлював об'єднання під гетьманською булавою всіх етнічноукраїнських земель, втілення його в життя вело до корінної ломки витвореної в ході Визвольної війни нової моделі соціально-економічних і політичних відносин, у яких провідну роль відігравало козацтво. Адже Гадяцька унія насамперед передбачала забезпечення інтересів шляхти, яка прагнула відновити свої соціально-економічні й політичні позиції, встановити свою гегемонію.